Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський
знайшов: «Живіть, рідна, сто літ, а біля вас і ми проживемо...»
— Заспокойтеся, мамо. Ви живі-здорові, то й ми куми королю.
— Ти бабі Жені склади телеграму... Душевну. В понеділок її день, а вона одна-однісінька...
— Складу, мамо.
— Йди, синку. Не гнися. На повен зріст іди...
Йду. І друзі поруч. І сонце не заходить.
Ех, випередив поет:
І ми вертаєм...
У вічну казку...
До матерів.
Умри, сатирику! Краще не скажеш.
А ПЕТРА ПАМ’ЯТАЄТЕ?Треба ж! Прилетів зі столиці — одразу ввіпхнули в сільський автобус: «За годину Ваша лекція у веселівському ательє...»
Сиджу спресований, повернутися — зась. Поруч дві бабусі при порожніх лантухах, ігноруючи автоперенаселення, ведуть дивно-давню розмову.
— Хоч на базарі душу відвела...
— І не кажи...
— Ото як пішла на пенсію, сіла на дурні гроші, ніби вимерло село...
— І я про те...
— Повлазили у телевізори — і нічого цікавого. Раніше хоч горіло. На один куток побіжиш — покричиш, а на іншому вже дим стелеться...
— А ниньки скрізь шлакоблоки, скрізь шифер...
— І нічого цікавого... Повіриш, учора без тебе ледь не сказилася, аж на переїзд забігла. І нічого цікавого! Раніше, було, хоч слона циркового у теплушці побачиш. І мій Петро на ручній дрезині за козами ганявся, щоб розписаніє не зривали. А счас нічого цікавого, як не комбайни, то сіялки везуть...
— А я про що? В хаті — пустка, нікого-нікого, сама-самісінька з племінником і племінницею. Приїхали дисертації дописувати, вночі пера портять, а вдень сплять. Отож і я закуняла посеред дня, поки барабан вдарив і зорі висипали. Хутенько скочила — і до клубу, а там патлаті топчуться. Ні говоряки заїжджого, ні кіна. Посиділи з Олькою-сторожихою, пограли в мовчаники, і подалися собі під кожухом ледаря празнувати...
— А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? Не руки — граблі. Як згребе дівок на вечорницях, пищали, аж заходилися, і я за всіх голосніше.
— І не кажи...
— Хоч на базарі відкричалася...
— Але ж і населення вредне пішло! Як колись у «Торгсині»...
— Ой! У мене вже й голосу не стало, як та патлата шльондра причепилася, що деру за яблука, як у супермаркеті...
— Здрасті! Понаїздилася, шмаркачка, по закордонах...
— А я їй: «...па кругла, як горіх, так і проситься на гріх! А зуби вставні!»
— Пани мої дрібнесенькі, а воші як біб!
— Отож-бо! Вона пащеку роззявила, а я їй донешту межи щелепи...
— Подавилася?
— Схрумала!
— А там таки кріпко зуби ставляють...
— Слава богу! На наші яблучка! Схрумала — і півлан-туха забрала без торгу...
Тут і я вліз, як Пилип з конопель.
— Бабулі! Де ательє у Веселівці?
Затихли.
— Ателье питає...
— Нащо йому ательє?
— Бозна...
— Вроді піджачок справний...
— І при штанях...
— Що воно забуло у тому ательє?
Кажу:
— Бабулі! Причім піджак, причім штани? Чекають на мене в ательє.
Перезирнулися.
— Ждуть на нього...
— На таке?
— Бува...
— В ательє?
— Дівчата там... Шиють і порють...
— Женихатися їде?
— Ма’ть...
— Та воно ж лисе!
— Ниньки всіх підбирають... Лисе, патлате, дурне — аби в штанях.
— А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? Як свисне на перелазі...
— ...груші на всьому кутку обсипалися!
Гарячкую:
— Бабулі! Причім груші? Причім Петро? Де ательє у Веселівці?
Глянули.
— Кричить, бачиш...
— Ма’ть, больне на нерви...
— Ще сопливе, а вже негодяще...
— І лице жовте...
— Ма’ть, з колиски падало...
— А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? На бугая виліз...
— ...і цибав, як на моторолі!
Зриваюсь:
— Бабулі! Причім больне? Причім бугай? Де Веселівка? Де ательє?!
Відсахнулися.
— Витріщилося...
— Цур! Цур!
— Таки порчене!
— Оце вже Веселівка! Вилазьте!
— Ательє?
— Паняйте, паняйте! Поспитаєте!
Я вивалився. Автобус пішов. Кручуся, як каботажний лоцман. Долоню човником до очей тулю. Бруківка і степ. А на видноколі ніби садки кучерявляться. Чи марево? До зупинки — хвала Магеллану!—дівчина велосипедом котить.
— Благаю! Де Веселівка? За півгодини маю виступати в ательє!
— Ательє? А! Пошивочна майстерня! Це рукою подати. Кілометр до переїзду, а там — під поїзд не втрапте! — ще з кілометр і праворуч.
— Зачекати автобус?
— Він ходить, як мертве бігає. Беріть ноги в руки і чимчикуйте. Воно надійніше.
Зриваюся й барабаню бруківкою. Сонце прицільно лупить у тім’ячко. Вітерець бавиться краваткою, а та ляскає по очах. Модерні черевики без задників — «ні кроку назад!» — влаштовують фігурне катання. Не розженешся!
Перші будиночки — пру попідтинню. Черевики в правиці, ошую—тека, посередині я — босоніж і при краватці. Натюрморд!
Переїзд пропихкав, як товарняк. Знов попідтинню — хоч би ніхто не стрівся! Ех! Дві фігури під парканом — вилізли на осоння. Ух! То ж мої бабулі! Мчу повз них, а в спину — трансляція:
— О! Наше лисе чеше...
— Ма’ть, гарбуза вчепили...
— Та ще з виляском...
— Аж з виступців випав...
— А було ж! Мого Петра пам’ятаєш?
— Куди нинішнім!
— Як поцілує — опік третього ступеня!
У мене друге дихання відкрилося — ледь пошивочну майстерню не проскочив. Тільки вліз у сабо... тажні черевики, як зграйка літніх майстринь попід руки мене підхопила й в ательє занесла. Встиг!
Не перевівши подиху, починаю:
— Тема нашої лекції «Деякі аспекти виховання методом переконання».
Літери в конспекті стрибають, мов коники. Шпарю з голови:
— Куди не глянь, скрізь як не лисі, то патлаті, як не витрішкуваті, то больні на нерви. А було ж! Вашого Петра пам’ятаєте? Як свисне на перелазі, то на кутку водночас усі дівочі серця солов’ями витьохкували...
Пролунали сердечні оплески.
ФЕНОМЕНУрологія — не мед. Урологія — це нирки. А втім, тут ліпше бути дилетантом, ніж пацієнтом...
Після вечері у телехолі урологічного відділення спалахували оповіді, сповнені непідробного художнього темпераменту вкупі з суворим документалізмом: про вихід назовні камінця, подібного обрисами до піка Ай-Петрі, про жовчні міхури, натоптані булигами, про піщані самуми та про інші урологічні — пардон! — катаклізми, які не в силі відтворити квола естетична думка.
Хором ниркоманів непомітно, але твердо диригував довгожитель відділення, давньоримського типу дідок у пурпуровому жіночому халаті. Йому допомагала дама, що нагадувала катрана, правда, засушеного. Новачки тихцем панікували, хапалися за боки, ковтали пігулки, стенографували рецепти диво-узварів,