Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський
Коротше — з дядькової сторожки декан «бежал быстрее лани». Трьома типами літаків — АН-2, ЯК-40 і ТУ-134 Петренко-Валуа дістався передгір’я Паміру, а потім на ішаку — захмарного альпіністського табору. Тут у гордій високості, серед людей веселих і мужніх, декан почувався у повній безпеці.
Одного разу, заблукавши десь в околицях табору, Петренко-Валуа вирішив спуститися до гірської стежки досить небезпечною ущелиною. Підстрахувавшись линвою, він почав спуск... і нараз відчув на комірі чиюсь кам’яну руку. Ця рука легко, мов цибулинку з грядки, висмикнула його з ущелини, поставила на скельну площадку і розвернула на сто вісімдесят градусів.
Декан перевів подих, звів очі, і доречне у таких випадках словосполучення застрягло йому в горлі.
Велетенська статура... Два з половиною метра зросту... Ноги-стовбури... Шкури ведмедів на плечах і стегнах... Обдерта сосонка у правиці... Так, сумніву не було — перед Петренком-Валуа стояла снігова людина! Він був першим, хто побачив її на власні очі!
— Йєті... Снігова людина! — прошепотів декан.
— Я йєті — громоподібно підтвердило створіння. І нараз його обличчя набуло улесливого виразу, з очей ринули великі фальшиві сльози, і він по-підлабузницькому заскиглив:
— О, декане, барсе приймальних урвищ, тигре таємних голосувань, гомо сапієнс при ректораті, надіє печерного віку! Встрой моє дитя, декане, перстом-рогом молю— встрой! — і буде тобі докторська з проблем йєті, і всі багатства Паміру будуть твої...
— Куди встро... влаштувати? — машинально видихнув декан.
— Куди хош,— радісно залопотів йєті,— хоч на зоологічний, хоч на дефектологічний. Аби дитю вища! Що вже ми поневірялися, недоїдали, недосипали — то хоч діти наші хай у культурі порозкошують...
І МИ ВЕРТАЄМНа роботі — Сцілла й Харібда.
Вдома — дружина й теща.
У школі синок теж наакселератив.
Куди подітися змученій душі? До мамиї
— Здрастуй, синку! Здрастуй, манюня!
(У мене — манюні — довоєнна метрика й центнер живої ваги).
— Здрастуй, мамо! Втомлений, як віл. Голодний, як вовк. Спати хочу, як ведмідь.
— Ах ти ж, мій зайчику! Ух ти ж, мій побігайчику!
— Вибач, мамусю, одразу ляжу...
— Ручки вимий. Від мікробів...
— А! Вже мию.
— Тепер борщику, борщику!
— Я їв борщ.
— Де?
— На роботі в буфеті.
— Хіба то борщ? То бовтанка на мазуті.
Сьорб... Сьорб...
— Геніально!
— Це ти нарошне, щоб матір похвалити,
— Не борщ, а симфонія!
— Невже прісний?!
— Що ти! Шедевр!
— Завжди мене перехвалюєш. Може, сметани додати, часнику накришити?
— З борщем повний порядок.
— Бери пиріжки.
Плям... Плям...
— Рахат-лукум!
— Невже не допекла?!
— Що ти! Такі пиріжки і в раю не подають.
— Нарошне хвалиш, щоб мені приємно...
— Слово честі!
— Сіль не сип, не сип сіль!
— Я люблю сіль!
— Від солі капіляри. Дуня з третього під’їзду злягла від капілярів. Сирок бери...
— Терпіти не можу...
— А ти з ягідкою... Сирок — перше діло для мозкової діяльності.
— Пивка б для мозкової...
— Від пива водянка... Дядька Сашка пам’ятаєш, з п’ятнадцятої квартири? Помер від водянки.
— Від водярки...
— Нащо, нащо наговорюєш на людину?
— На мене теж наговорюють...
— А хіба від цього ти гіршим стаєш? До людей будь привітним. І роби. Робота сама за тебе скаже.
— Будь певна, мамо...
— А я певна. Тільки гарячий ти, викапаний батько...
— Холоднокровних і так багато розплодилося.
— Аби не байдужих. Пам’ятаєш, батько говорив: справжній звір — байдужий звір.
— На все життя запам’ятав.
— Ой, у тебе повіки склеплюються! Бідна дитина! Спатоньки,спатоньки!
— Уф! Уже сплю.
— Зніми шкарпетки. Шкарпетки зніми! Нейлон пори закриває!
— Зняв, уже зняв.
— Тобі не дме?
— Ти що!
— Дме! Зараз ковдру принесу.
Хр... Хр... Хр-р-р...
— Так! Підіткну ковдру...
— Мамо, я вже сплю.
— Спи. Я кватирку зачиню...
— Уф... Хай повітря...
— Буде протяг. У тебе носик слабкий... Ось візьму табуретку і...
— Мамо! Не лізь під стелю. Сам закрию.
— Спи! Ти не вмієш...
— Не лізь, кажу! Бо торохнешся...
— Все, закрила. Спи. Подушка низько...
— Хай... Я люблю низько...
— Ніжки підібгав... Простягни. Хай від голови кров відливає. Так. А під голову ще подушечку...
Я сплю...
Спи, спи... Тверда подушка. Принесу м’яку. У мене е з гагачого пуху...
— Ма-мо!
— Ти спи. Це я до себе кажу. Молоді, а вже нерви...
— Спа-а-ти хочу... Вмер... Нема мене...
— Може, пустирнику? Зразу й заснеш...
— Да-а-й поспати... Кінчаюсь...
— Спи, спи. Я мух відганятиму. Кляті мухи. Звідки вони налітають? До війни стільки не було. Киш! Ш-ш-ш...
Хр... Хр... Хр-р-р...
І сон легкий мені сниться: теща дає прочухана дружині; син вправляє мізки моєму шефові; дружина й шеф повзуть до колиски, з якої стирчать мої бакенбарди; колисають мене; цілують в обидві щоки...
— О, вже прокинувся! Тільки приголубила, а ти прокинувся.
— Спасибі, мамо. От врізав по сну!
— Хіба то сон? Передрімнув дві годинки.
— Ну? То я побіг!
— Вимий ноги. Ноги вимий!
— У мене сьогодні день миття голови.
— Ніякої гігієни у цих дітлахів...
— Я пожартував...
— Гарні жарти! Двічі на день мий ноги. Від цього І голова свіжа...
— Та мию. Вже мию.
— А тепер узвару випий. Випий узвар! Це від серця. Бери мед. Мед бери! Мед від голови допомагає... Ось авоська — тут фрукти, цукерки, квіти. Невісточці та онучку. А онучку ще гарну футболку дістала...
— Знову переплачувала?
— А де Ясь дістане таку футболку?
— Спасибі, мамо! Золото ти наше!
— Завжди перехвалюєш... Телеграму твою всім читала. На мої іменини. Дядьку Паші читала, пам’ятаєш його? З батьком в одній роті був, без руки повернувся... Ліді, Лізі, Мар’яні, Мотрі читала, бабі Жені читала...
— Нащо, ма?
— Як нащо? Як не поділитися? Не чужі — сусіди. На руках