Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський

Дибаю до редактора.

— Де мій попередник?

— Втік на легкий хліб.

— Куди?

— В шахтарі...

Міжпромівська контора перелетіла до хмарочоса на околиці міста, полишивши у старому обшарпаному приміщенні обірвані телефони та бухгалтерію.

Бухгалтерія складалася виключно з осіб ніжної статі. Забезпеченість фінансової олігархії загсочоловіками була досить високою, якщо не рахувати дівиць Ліду та Люду і незалежну молодицю Ладу.

У Лади був день народження.

— Ніяка холера з тої околиці не прителіпається! — сказала Нінель Домкратівна, головбух.— Відгуляємо самі!

Із сумок випорхнули наїдки та напої, шампанське поєдналося з домашньою вишнівкою, і Нінель Домкратівна виголосила тост:

— За Ладусю! Жоден з мужчин-слизняків і мізинця її не вартий!

— Жаль, що переселяємося в останню чергу,— зітхнула іменинниця.— Якось незвично без мужчин...

Усі засмутилися.

— Наливай! — перепинила мінор Нінель Домкратівна.— Що є мужчина? Істота слабкодуха і підступна. Згадайте часи матріархату! Мужчина тоді виконував функції, що не вимагали великого розуму,— чубився і добував їжу. А жінки вершили справи вічні — підтримували родинне вогнище і виховували дітей. Вибивши неповоротких мамонтів, мужчина винайшов тайні вечері та гру в дурня і посіяв перші чвари серед жіноцтва. Бо потрапляв з тих міроприємств у безтямному стані до чужих печер. З неймовірними труднощами жіноцтво привернуло мужчину до землеробства. Наслідки цього даються взнаки й донині. Надалі, завдяки бійкам, тютюну і шпагатівці, мужчина почав катастрофічно вироджуватись. Жіноцтво сполошилося, перебрало на себе добрячий шмат мужчинської роботи, щоб забезпечити дітей молоком, а нахлібників — закускою, і до того ж передало мужчині владу, сподіваючись на її дисциплінуючий вплив. То вже була непоправна помилка: мужчина зовсім розсобачився, сів нам на шию і викинув гасло: «Бережіть мужчин!»

— Їх за статистикою менше! — водночас пискнули Ліда та Люда.

— Брехня! сказала Ніпель Домкратівна.— Мужчина для статистики невловимий, бо шастає від куми до куми!

Усі опустили очі долу.

— Вперед, до матріархату! — піднесла келих Ніпель Домкратівна.

Лада тицьнула клавіш магнітофона, і той зайшовся в одчайдушному ритмі «стегно-біт». Амазонки вчинили неймовірну хитавицю з елементами рідних дріботушок.

— Хоч би чорт приніс якогось завалящого мужчину! — простогнала Лада серед розгулу матріархату.

І приніс! Рипнули двері, і до бухгалтерії вкотилося щось кривоноге, волохате, з ріденькими патлами і легковажною хустиною на гиндичій шиї.

— Салют жрицям любові! — заверещало створіння, що мало деякі ознаки мужчини (запалі груди, хтиві очиці, нетверда хода).

— Ура! Мужчина! Мужчина! — захоплено відгукнулися амазонки.

Танок набрав екстатичної могуті, бо створіння, пожбуривши у куток шубу й підсмикнувши джинсові панталони, хвацько вкрутилось у стегнобітний вир, застрибало, пішло скоком, встигло притулитися до кожної солістки і розпалило справжні мавританські пристрасті.

На ніжних жіночих (і дівочих) руках створіння попливло до столу.

— Який ти молодець, Бобчику, що не забув поздоровити Ладусю! — пишалася Нінель Домкратівна на правах законної дружини створіння.

— Штрафну Бобу Степановичу! — щебетали жінки (і дівчата).— Тост! Тост!

— Я вас люблю! — клацнув високими підборами Боб Степанович.— Так ніхто не любив! Що можу я іще сказати? Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання!

— Браво! Браво! — співало жіноцтво, обдаровуючи Бобчика цілунками.

Нінель Домкратівна вчепилася у благовірного обіруч, згадуючи качалку, випробуваний передаточний механізм священних почуттів — любові і ненависті.

Бобчик охоче приймав поцілунки, намагаючись втримати у мозку телефони Ліди, Люди і Лади, вивідані у танцювальній веремії.

— За мужчин! За мужчин! — дзвеніли схвильовані жіночі (і дівочі) голоси.

Епоха нового матріархату відкладалася до кращих часів...

І від геніїв наука страждає. Бо вони некеровані.

Пам’ятаю, мав адміністративне крісло в одному науковому філіалі. Народу — орда. Але тихо.

У нас так: хтось шумне, а ми критикану штемпель — некерований. І у протокол. І втришия. Тому тихо було — дисципліна.

У нас так: номерок повісив — і не диш. Твори, видумуй, пробуй. Видумав — сам не пробуй. Віддай керчастині. Вона розбере, що натворив. І народить твою ідею. У свій час. І без тебе. Нам генії без надобності. У нас розум колективний. Я сам співавтором був.

Кандидатів у філіалі, як тирси. А тут доктора одного прислали. Не медичного, а технічних наук. Кандидати сиділи тихо. Звикли. А цей не звик. Посвистує. Коридорами тиняється. На підвіконнях моститься. Щось у блокноті черкає.

— Не свисти,— кажу.

— Я теоретик,— каже,— свищу і думаю.

— А я практик,— кажу,— витурю, тільки свиснеш.

— Якби не ваш стаж,— каже,— послав би вас...

І пояснив, до кого. Так фразу сплів —не підкопаєшся. Теоретик! Ніби послав, а ніби нічого подібного. Але обидно.

— Шуруй— кажу,— у свій закапелок. І сиди як миша. До сімнадцятої нуль-нуль. Здаси номерок — і свисти на вулиці. Там думай. А тут щоб тихо!

— Як на кладовищі? — каже.

— У нас не виступають,— кажу.

— На кладовищі теж,— каже.

— Що маєш на увазі? — кажу.

— Покійників,— каже.

— А з гумором,— кажу,— в цирк треба йти. У нас,— кажу,— не один гуморист слізьми вмився.

— Наздоганяю вашу мисль,— каже. І, насвистуючи, поплив від мене «Лебединим озером». Ручками — мах, мах! — як Плісецька крильми.

«Потанцюєш!» — думаю. Куди свистун, туди і я. Назбирав компрометацію — і до директора.

— Так і так, Микито Петровичу, з’явився один некерований.

— В курсі, Петре Микитовичу, маю наукову інформацію.

— Хто ж устиг? От кар’єристи!

— Що пропонуєш, Петре Микитовичу?

— Поперти за невідповідність посаді, Микито Петровичу.

— За невідповідність він нас швидше попре. Теоретик!

— Тоді — за моральне обличчя.

— А плями?

— Назбирав — він прогуляв два дні у бібліотеці, п’є пиво у буфеті, цілувався...

— З тобою?

— З вашою секретаркою!

— Він холостий, а я одружений. І, на жаль, не на своїй секретарці.

— Зайдемо з іншого боку...

— Краще ззаду...

— Він мене обізвав!

— Ким?

— Шептуном-спринтером.

— Дотепно.

— А вас — кладовищем ідей.

— От гад!

— Ми йому теж формулюваннячко вліпимо. За КЗоТом на повну котушку.

— Вліпити — вліпимо. А як прийде коза до воза?

— Перевірка?

— Вона. Ми в нулях самоокупності, а цей гад ідею на мільйони дав.

— Ну? От кар’єрист!

— Перекинемо його в центр за науковим обміном. Хай там його ідею гризуть, може, вкупі і свистуна згризуть.

— Ви геній, Микито Петровичу!

—