Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський

— Від такого чую,— кажу. Бо не второпав. І гуляю далі. Біля пивавтомата якраз очкарик нагодився. В шляпі. З ним дамочка: перука, а решта — ніжки. Фігура — во! Все є. Міліції нема.

— Мадам! — кажу.— Просю в ресторацію, на предмет тет на тет.

Шляпа окулярчики знімає, очиці жмурить, виступає:

— Катай, дитя прерій, далі від гріха...

— Ах ти,— кажу,— камбала одноока...

— У мене,— пищить,— два ока...

— Зараз,— заспокоюю,— буде одне...

Дамочка у паніку:

— Не зв’язуйся з цим мастодонтом, Славцю...

Я їй:

— Мерсікаю за не наш компліментарій!

І йому:

— Пощезни, медузо обморочна...

І шляпу — на баньки...

Хотів...

Удар! Лечу... Сонячне затемнення, земля дибки стала. Ширяю — центнер живої ваги...

Хрясь! — приземлився.

— Нащо ти, Славцю, цього буфета подвійним звалив,— підсвідомо чую щебетання дамочки.— Він без реакції, некоординований — і підсічкн вистачило б...

— Міліці...— хриплю, а встати — зась.

— Циц! — тупає перед моїм носом дамочка.— Славця в мене нервовий, бо на педагогічній роботі... А вам сором, ви ж гомо сапієнс...

— Сама ти...

— Це по-латині!

Тут і я по-латині — вони ходу.

Ледь підвівся. Пивом заливаюсь. А сам киплю. Зиркаю — хто в шляпі?

Ага! Стоїть один. У брилі. Зуби вишкірив. Я — до нього. Щось не те: піджак малиновий, сорочка малинова, штани малинові, черевики малинові. В аристократа грає чи зарубіжний іноземець? Мабуть, акула імперіалізму. Ікру жерти приїхала...

Коли до малинового дамочка цокає, вся в штанях. Фігура — во! Все є. Міліції нема.

— Ферапонтику! — виспівує.— До Дарниці, нараяли, краще на метро.

Ага! Наші! Рідні! Зараз погуляємо!

— Нащо Дарниця? — включаюсь.—Вам у бік Нивок треба.

— Чому-чому? — це Ферапонт і Ферапонтова.

— Бо там зоопарк. А в зоопарку якраз конкурс на кращого папугу. Ферапонтик має шанс.

Піжон малиновіє. У тон вбранню. І вирубується.

Ферапонтова заводиться:

— Сором майте, чоловіче, ми вам неабищо. Мій Ферапонт вчений агроном, селекціонер...

— Я сам мічурінець,— перебиваю,— з учених роблю товчених.

І за Ферапонтового бриля...

Хотів...

Удар! Лечу... В очах — зорі...

Хрясь! — приземлився.

— Тікаймо, Ферапонтику,—доліта ніби з космосу,— з ким зв’язався, він до нашого биці Мастодонта подібний...

— Я цього шифоньєра вмент на гомо сапієнс окультурю! — чую Ферапонта.

Такий може!

— Міліці...— хриплю.— Мать... Мать... Мамо!..

Полопотіли.

Так! Зіп’явся! Пиво — пріч! Давай плодовигідне! Чорнило давай! Я ще погуляю! Хто в шляпі?! Розбіглися... Ага! Дівуля підстрибує. Сама. Добре, що сама.

— Дєточка! — підсипаюсь.— Просю ручку, швиргонемо на файний клок.

— Малошановний амбал! — відповідає.— П’яненький мастодонтику! Випаріться хутко, бо я з вас вовни настрижу.

Очі, мов у пантери. Плаття — до п’ят. Далеко не втече. Фігура — во! Все є. Міліції нема.

— Кльова скубенточко,— видаю молодіжний текст,— не виламуйся, бачили таких...

— Студенточка-юристочка! — загрожує.

— Я гомо! — задкую в культуру.

— Цього ще не вистачало!

— Цапіенс!

І — цап! — за плечико...

Хотів...

І знову — лечу... Через її плече! У неї — метр вісімдесят. Як помножити на мій центнер...

Хрясь!

— И никто-о не узна-а-ет...

Лікарня. Чисто, як у витверезнику. Перед очима ляля — ніженька моя. На блоках. І поліспастах. Думки з’являються. Ех, колись було. Гуляй, Васю! А ниньки? Хоч пощезни: кожне гомо з тебе сапієнса зробити може...

Новоспечений декан Петренко-Валуа вскочив у халепу.

Затьмарений молодечим запалом, він зголосився бути відповідальним секретарем приймальної комісії рідного університету. Петренка-Валуа блискавично загнуздали відповідним наказом. По наївності він устиг вискнути: «Я зворушений!» — і його впрягли у бричку, яка репалася від засилля абітурієнтів. Найловкіші з борців за високу освіту відразу ж перелізли на секретареву шию. І не самі. А з уболівальниками, секундантами, меценатами і предками при клевретах та нукерах.

Отож життя засвітилося Петренкові-Валуа новими гранями, кожна з яких могла порізати. Вже на початку своєї приймальної діяльності наш секретар міг стати мільйонером. З перспективою подальшого існування в краях золотих розсипів... На щастя, він у потрійному стрибку подолав східцеві марші, рятуючись від чадолюбної трійці — білобрового помора, аксакала, спеченого сонцем середньоазіатських пустель, і ще одного джигіта з Подолу. Кожен з них пропонував дещо, вимірюване каратами, за університетське майбутнє своїх діамантових нащадків...

Телефон, який Петренко-Валуа виборов дорогою ціною принижень, довелося перевести на тестя, який жив у сусідньому під'їзді. Після кількох цілодобових телефонних тортур тестя влупив стрес. Принаймні, свідки запевняли, що він тупотів ногами на зятя-декана і верещав:

— Забери телефоняку, бо як стресну!..

На Петренка-Валуа тисли знизу і згори, і він опинився, за образним висловлюванням одного аспіранта філологічного факультету,— між Цилею і Карбідом.

Добила бідолаху балерина, перед якою падав ниць увесь бомонд Парижа і Лондона, не кажучи вже про Мальорку і Шрі-Ланка. Прима опустилася перед секретарем на коліна і, простягнувши лебедині руки, благала записати свого племінника Зігфріда зі спортінтернату в якісь міфічні «прохідні» списки. Виявилося, що той Зігфрідунчик розчарувався у народній греблі і вирішив стати міжнародником...

Отут і чкурнув Петренко-Валуа світ за очі, точніше — в рідне село. Проте, знаючи про високий освітній ценз свого і сусідніх хуторів, а також про природну міграцію юних хліборобів до університетських центрів, декан-се-кретар не затримався в отчій хаті. Наспіх почоломкавшись з працьовитою ріднею і прийнявши скромні подарунки (кожуха — від батька, піджак-блайзер — від матері), він, яко тать в нощі, відбув на далеку лісову пасіку до дядька Аристарха, щоб відпочити душею і тілом.

У глухій сторожці Аристарх Платонович за один вечір облагородив нервову систему племінника медом та узваром. І потекла неквапна розмова про вино, бджоли та про мед, і світло стало на декановій душі...

— Щільники в мене, як дзвін, медку я тобі підкину,— чув дядькове бурмотіння Петренко-Валуа, склеплюючи

повіки.—А ти мені по-вченому розтовкмач, племінничку: оті всі протони, нейтрони, електрони, позитрони, мезони — путяще діло чи якісь витребеньки?

Було вже приспаний декан розплющив одне око:

— Вершина наукового прогресу... А вам воно нащо, дядьку?

— Мені воно, конєшно, без надобності, а от Вітька, небіж куми Мотрі, тої, що на емтеесівському кутку живе, сильно цими штуками інтересується...

Вчений небіж розліпив друге око.

— Не повіриш, цей Вітька усі транзистори порозбирав, що на премії дають, старого телевізора розшаботив,