Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський

Окремих оптимістів катраниха вколошкувала словесним нагаєм, сплетеним з чистого сарказму.

— Наші лікарі справді дещо тямлять,— підтримувала вона надії. І додавала: — У нирках-соте під соусом — є така ресторанна страва. Тільки-но я з’являюсь тут, мій лікар одразу відбуває на курси підвищення декваліфікації. Воленс-неволенс усі тутешні ескулапи долали на моїх нирках лікнеп,— губи дами тоншали, зуби більшали,— тобто, лікарський непросвіток.

Санітари якраз протранспортували чергового неофіта. Він був кольору хакі.

— Напівфабрикат реанімації! — поставив діагноз дідок-кесар.

І всі потяглися до палат, приречено човгаючи капцями.

Проте остання теза виявилась помилковою. Ще вчора пожмаканий і жовто-зелений, як солдатське галіфе, неофіт за ніч оклигав. Він притупав на сніданок самостійно, стрясаючи своєю гривою і перечіпляючи столи полами халату.

— Привіт симулянтам! — невимушено привітався сивоголовий.

Пурпуровий дідок викотив очі.

— Що, батьку, вдавився казенною закускою?

Старійшина перевершив себе у лютих витрішках і захрипів. Усі напружились, але марно,—дідок справді вдавився від гніву.

Неофіт ляснув його межі плечі лопатою-дланню, а вільною рукою згріб зі стіни меню.

— Цікаво, чим давляться на снідання? Кнелі парові... Бр-р... Білковий омлет... Хм... А жовтки куди йдуть? На гоголь-моголь діабетикам? Від такого харчу і здоровий згибіє!

— У нас прийнято говорит тихо! — гаркнув нарешті дідок.

— А у нас навпаки.

— Киньте демагогію!

—• Куди?

Пацієнти пожвавішали.

— За вісімдесят років я нічого подібного не...— набрав повітря довгожитель.

— Як?! — підхопив неофіт.— Дожити з каміннонирковою хворобою до такого віку? Батьку! Я ледь стримуюся, щоб не поцілувати вашу пантофлю! Таких аксакалів за гроші показувати треба! Ах, сплять наші геронтологи, втрачають ходячу дисертацію! Товариство, переконуйтесь, наші кольки — то дурнички. Йду на парі, що дідуган переховується тут від ревнощів старої або від здирства патлатих племінничків, які шматують персональну пенсію на аморальні коктейлі!

Шелеснув підпільний смішок.

Пурпуровий старійшина зовсім заполум’янів і знову вдавився, його понесли в палату.

Похваливши у такий спосіб дідка, сивоголовий кинув клич медсестричкам:

— Дівчатка! Щоб на обід було пиво! Краще «Праздрой», воно на нирки не впливає... Як відчую кольки, завжди жену консультантів за чеським. По-перше, камінь, як з пращі, вискакує, по-друге, фестиваль для шлунку!

— Дикунство...— тихо і страшно зронила дама-катраи.

— Цілком згоден, мадам,— підхопив неофіт.— Замість пива ковтають імпортний «Уроліт-У», завдаючи шкоди і ниркам, і валютним запасам.

— Якийсь нонсенс! — мекнула катраниха.— Хтось плутає лікарню з кабаре!

— Ах, мадам, ви вгадуєте мої думки! Нащо влаштовувати стриптиз навкруг лікарів, коли є спокій, режим і змога цілодобово розважатися! — правив своє неофіт.— Променад до ліска, спортивні ігри, флірт з сестричками — виключно заради мензурки чистого медичного, абсолютно нешкідливо для нирок, повністю йде у голову. А телевізор? І ніякого тобі начальства! Нам поталанило, мадам! Усі хвороби, як відомо, від нервів, лише любовні — від задоволення...

— Припиніть балаган! — зірвалася з безособового тону катраниха.

— Рибонько моя...

— Я вам не рибонька!

— Ах, ах, а я обожнюю рибоньок! Особливо тараню. До речі, мадам, до мене дійшли чутки, що ви замінили вечірнє телебачення не менш цікавими заупокійними вікторинами. Цього досить, щоб проголосити вас міс Реанімацією!

Катраниха вистрибнула з-за столу летючою рибою, розсіваючи навсебіч неінтелігентні слова вітчизняного походження.

Поки неофіт зорганізував гоп-компанію для міні-футбольної зустрічі з гастритниками, грізна дама достроково випарилася з лікарні.

Реванш спробував узяти пурпуровий диктатор.

— Дехто,— виступив він на вечері,— злочинно применшує небезпеку нашої хвороби...

— Аналогічний випадок був у моїй системі,— без паузи підхопив сивоголовий.— Один експерт, світла голова, вбив собі в голову, що у нього хворі нирки, ліг у лікарню і ледь не загнувся. На щастя, ми втовкмачили йому, що треба закусювати, і він до цього часу гецає зі мною на полігоні.

— Я взагалі непитущий! — кудакнув дідок-кесар.

— Взагалі не п’ють тільки сови.

— Які сови? — втрачав ініціативу диктатор.— Чому?

— Бо вдень вони сплять, а вночі гастрономи зачинені.

— Що за смішки! — напинався бідний дідусь.— Я сорок років працював у банку!

— Невже... Невже ви ковтали коштовне каміння?!

— А-бе-бе-бе...

І дідка знову понесли. На щастя, крім склочного характеру, він мав воляче здоров’я (неофіт якось вивідав цю лікарську таємницю). Чи треба говорити, що кесар не забарився з випискою.

Занепадницьке відділення непомітно переінакшилося на хі-хі та ха-ха. Негативні емоції згорали у спортивних дискусіях біля телевізора. Молодші засмагли, бавлячись м’ячем у ближньому ліску. Звучали фривольні куплети. Невгамовний сивоголовий з ватагою лжеасистентів брав у новачків аналізи поту, вкутуючи останніх усіма наявними ковдрами й перинами.

Летальна самодіагностика перейшла в розряд моветону. Натомість зажили популярності клініцистичні парадокси.

— Аналогічний випадок,— підключав вдячних слухачів сивоголовий,— був у моїй родині. Ще за кукурудзяних баталій мого діда Андрона забрали з весілля — він тамадував — і розітнули на предмет ниркового нефриту. А виявилось, що у нього банальний рак, до того ж застарілий. Тут-таки його похапцем зшили й повернули на гулянку. Оце відбив мені телеграму, що сьомий день справляє двадцятирічний ювілей злополучного розтину...

І лише одного разу душа-неофіт скипів.

Одному новачкові (з породи сердитих молодих людей) сивоголовий порадив вдатися до хабара.

— Петрушка в тому,—довірливо пояснював він,—що ваш палатний лікар експериментує з двоцеберковим клістиром. Я ледь врятувався від цієї садистської процедури, тицьнувши йому червінця. У вас є червінець?

Новітній клерк, попри всю свою серйозність, клюнув.

По веселому скандальчику він посунув на сивоголового, озброєний олівцем.

— Дозвольте поцікавитися,— вкрадливо почала жертва містифікації,— де маєте честь працювати?

— А нащо?

— Скажімо, на предмет сигналу...

— Ах ти ж чорнильний довгоносик! Я тобі зляпаю персональний супутник і закину в туманність Андромеди. Будеш звідти сигналізувати!

Сердитий молодик вмент переорієнтувався і мало не припав до руки містифікатора. Боляче було дивитися, як з особистості вилузгався підлабузник...

Виписувався сивоголовий при велелюдному збіговиську. Лікарі тисли йому руку. Сестрички ронили солону росу. Та й пацієнти чухали очі.

Старенький генерал, спустившись долу після обіймів з неофітом-життєлюбом, верескнув зірваним дискантом:

— До зустрічі на гражданці!

— Вище голову! — гримкотів сивоголовий на прощання.— Не куриш, не п’єш — здоровеньким помреш!

Невдовзі урологічне відділення спустіло...

З місця — в кар’єру.

Людина глибокої внутрішньої культури. Зовні її зовсім непомітно.

Дебютував лебединою піснею.

А як з пенсіями по творчій інвалідності?

Вивіска: «Хімчистилище».