Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський
Я пильно оглядав узбіччя, примічав мереживо карликових гаїв папороті, подвійне туголистя конвалій. І тендітне листячко суниці теж ніби кущилося навсебіч, а диво-ягід не було, хоч плач. Здалося — ондечки засвітилися заповітні червоні кульки. Але то сіли спочити чарівні сонечка, яких чомусь кличуть корівками, та ще й божими.
Я сів на просотаний сонцем горбок поміж дубом і сосною, протер окуляри, став навколішки і сотворив промову:
— Сунице моя рідна, земна сестра Сонця! Яви свою красу перед мої короткозорі очі заради хворої дівчинки! Бо нема більшої ганьби, як не прийти на поміч людині, тим паче маленькій!
І — диво! Просто перед моїм носом запишалася червонолика ягідка, за нею вигулькнули ще — одна, дві, три, чотири, а за ними... а за ними пурпурово мінилися, посміхалися, виглядали і ховалися цілі розсипи цілющої ягоди.
Я закляк, щоб на хвильку втримати міраж. Але то було не видиво — мені справді відкрився найдорогоцінніший лісовий скарб. Я обережно простяг руку, і перші ягоди червоними краплинами полилися в кошик.
Хрокнувши з нетерплячки, я почав орати зелений килим ліктями й колінами. Але зірки суниць зненацька розтанули.
Присоромлений, я повернувся до горбка і ліг на теплу глицю. І знову засвітилися у траві рожеві світлофори. Обережно, щоразу присідаючи, я збирав суницю, перепочивав, вдивлявся у незнаний світ різнотрав’я. А помічав бодай одну ягоду, неквапом посувався до неї, вклонявся земно — і вона відкривала мені нові суничні Ельдорадо. Руки спухли від комариних укусів, голова йшла обертом від млості, а покинути гру з видимкою-невидим-кою було несила.
«Стій!» — стукало серце. «Ти вже назбирав не одну пригорщу»,— підказував розум. А очі втуплювались у кошик і під’юджували: «Теж мені, шукайло! Он і денце не закрилося!» Руки безтямно сіпалися — «згребемо все!» — рвали листя, стебла, ще зелені ягоди... І ображені суниці знову заховалися.
З бриючого польоту пішли в атаку комарі, почувся зенітний виляск,— то я бив агресорів на власному лобі,— і загребущий шал скінчився. Крекчучи, я став на рівні і вийшов на стежину. Пішов помалу до Митькової криниці. Призвичаєне око вихоплювало червоні цяточки на узбіччі, я нахилявся знову й знову і, підкоряючись лукавим пустощам суниці, заглиблювався в ліс. Нарешті ледь видряпався з сухого рівчака, де зарості папороті плекали цілий суничний сад, і знесилений сів на повалену
сосну. Роззирнувся — і побачив звабливе мигтіння суничних ліхтариків. Правда, трава доокруж була витолочена, парость поламана, кущі зім’яті.
«Еге! — подумав я —Тут хазяйнував не Вінні-Пух, не Гена-крокодил, не Заєць-ну-Постривай, а справжнісінька горила».
Крім дикунського розгардіяшу, горила лишила по собі лискучу галошу.
Затріщали, застогнали кущі. Я виставив наперед бамбукову ключку, але на мене викотилася ситцевою діжкою огрядна тітка.
— Тю! — кувікнула ситцева діжка.— Думала, якась примара, а то ви!
— Здрастуйте! — сказав я.
— Наше вам... Чи не бачили мого чоловіка Гаврила Гавриловича Горило?
— Який він?
— Подібний до мене, тільки в брилі і галошах.
— Не зустрічав,— похмуро відповів я, відсуваючи галошу в потрощені зарості.
— Чорті-що! — підсіла ситцева діжка.— Нащо люди брешуть, що тут суниць, як проса?
— Люди правду кажуть...
— І ти свій глек на капусту! Де?
— А перед вами. Тільки нахиліться.
Ситцева діжка залягла.
— Аж осьдечки ти, триклята! — вискнула так, що в мене похолов живіт. І діжкоподібна тьотя з термосом поплазувала серед кущів. Ото був цирк!
— Де ще? — повернулась засапана, з хижим вогником в очах.
Я показав на рівчак.
— Хро-хро! — видала клич ситцева діжка і знову поплазувала. Нараз обернулася до мене:
— А ти чого отут розсівся? Ану паняй з моєї галяви. Геть!
Я встав і підібрав галошу.
— Геть! — верещала гетьманша, заглиблюючись у рівчак.
— Обережно, напівшановна, там змії! — я пустив галошу, вона ковзнула по траві і прошелестіла поруч з тіткою.
— Ра-та-туйте, люди! — ревнула тітка.— Гадюка!
І дременула наосліп, трощачи все навкруги. Якби поблизу були вовки, вони б тихо сконали від жаху. Так протаранити ліс спромоглася б хіба що розлючена бегемотиха...
З чистим серцем я рушив далі.
Навстріч пихкав, як паровоз, дебелий дядько. Його праву сандалю облагороджувала галоша, а ліва нога сиротіла безгалошною.
— Тут суниць нема! — повідомив одногалошник, ховаючи за спину козуб.
— Зате рясно ростуть галоші,— підморгнув я.
І тут він помітив пропажу.
— Де? — видихнув брехун.
— Отам у рівчаку, Гаврюшо, де ваша половина ледь не подавила всіх змій...
Гаврило Гаврилович Горило лишився на місці з відкритим ротом, а я вибрався на стежку.
Ранковий ліс повеселішав.
— Агов, люди! — лунало доокруж.— Нумо сюди, до суничних галяв!
Голоси даленіли, стежка вела мене в гущавину. І коли я зовсім знесилів, навстріч випливла лісова криниця під дерев’яним шатром.
Напоєний і вмитий живою водою, я сміливо ступив у кропив’яне царство, далі в ліщинові нетрища, а далі в тьмяний драглистий праліс. Берізки, як парламентери, білими прапорцями освітлювали путь. Колись тут падали не шишки, а снаряди, вмирали червоні бійці — за цей ліс, за цей світ... Остання берізка допомогла мені здолати крутий пагорб, і я побачив суворі очі-бійниці дзоту. Вони промовляли: так було.
Хтось випередив мене. На залізних нитках глибокого кам’яного шраму, що розчахнув амбразуру навпіл, полум’яніли квіти. Поруч ліг мій скромний лісовий букет.
А за дзотом, серед почту корабельних сосон, солодко розкошувала Велика Сунична Галявина.
Суниці не ховалися, вони були скрізь. Але кошик видавався мені якимось зачарованим, справді бездонним. Ну, ще трохи, бадьорився я, кріпись, козак, і не розказуй
потім казок, що диво-ягоди самі стрибають у кошик на Великій Суничній Галявині.
— Присягаюсь завжди робити ранкову зарядку! — поклявся я, але поперек мені не повірив. Я ледь розігнувся і побачив лаву, змайстровану якоюсь доброю душею. А на лаві у листі папороті рожевіли — одна в одну! — суниці. Солодку гірку вінчала записка з двох слів:
форій дівчинці
Це було здорово, хоч і мала місце окрема граматична помилка.
Цілющі ягоди обережно покотилися до кошика — і він сповнився по вінця.
НОН-СТОП.Технократичні сценки для театру ляльок
НЕДІЙОВІ ОСОБИ:
Шеф, 60 років (за сценою).
Базлай, головний економіст,
