Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Ми вже поквапились одного разу. І більше я цієї помилки не повторю. 

Я хочу, щоб вона була щасливою, щоб була готовою прийняти мене з усіма тими почуттями, які із кожним днем стають лише більшими. Тому чекаю. І вірю, що цей день настане.

– Я сумую за нами, Марку, – вона промовляє це крізь сон, та її очі розплющені. Лежачи поряд та ігноруючи фільм, який уже наближається до завершення, дівчина важко зітхає та підводиться з ліжка, кидаючи погляд на маленький наручний годинник, – мені вже час. Завтра перевірка, мушу бути готовою, тож треба поспати.

– Підеш зі мною на побачення? На концерт, як ти і хотіла! Щоправда… там не виступають Антитіла, – пригадуючи розклад концертів, який я дивився кілька днів тому, адже памʼятаю про її мрію, приречено промовляю: – Але там першого грудня буде концерт Степана Гіги, – дівчина заходиться сміхом, стираючи сльози, поки я відчуваю як сам ледь не задихаюсь, пригадуючи його репертуар.

– Ні, Марку. Ти не ображайся, але побачення у нас погано вдаються. Не подумай нічого такого, але спогади не найприємніші. Не самі побачення, а те, чим вони закінчились. Я… боюсь. Боюсь повторення, хоч і розумію, що це дурня. Тому ні.

Я киваю на її слова, розуміючи це. Це не забобони, чи щось таке. Вона просто поки не готова. 

Але водночас із тим, як я спостерігаю крізь вікно за тим, як Амелія сідає у таксі, яке я викликав, у моїй голові зароджується найбожевільніша з усіх можливих, думка. 

Вона не хоче зустрічатися.

Але я ж не запитував, чи хоче вона заміж!

І пригадуючи, що завтра мені знімають гіпс і я йду дивитися кавʼярню, яку планую придбати… розмірковую про те, чи буде доречним у середині листопада прикрасити кавʼярню, як на Різдво та зробити пропозицію там? А що – вона мріяла про побачення на різдвяному ярмарку. До Різдва ще місяць… але ніхто не забороняє влаштувати їй різдвяну магію просто зараз.