Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Амелія

Ошелешений моєю відповіддю, Марк просто обертається та йде. В глибині душі я відчуваю розчарування, але найбільш мене заповнює гнів. Хай навіть його почуття справжні, але пробачати наміру не маю. Той, хто збрехав одного разу, зробить це знову.

– Амеліє, чи ти тільки думала, коли звелася з ним? – запитання мами вдаряє каменюкою в груди. Замість того, щоб підтримати, втішити, вона докоряє мені тим, що й без її втручань гризе душу. Дивлюся на насуплене обличчя в зморшках і не можу повірити, що мама це сказала. Однак, вона вирішує добити мене. – Ти лягла з ним у ліжко, наче наївна мала дівчинка. Не такого ми тебе вчили, Амеліє!

Сльози, які тільки нещодавно вщухли, знову починають котитися. Прийшовши у рідний дім, я лиш шукала підтримки, а отримала критику та звинувачення. Цей біль залишиться зі мною на все життя. Недбалі слова мами ніколи не стерти з пам'яті.

– Ви обоє всю мою юність, – кажу крізь сльози, – запевняли мене, що чоловікам потрібно лиш одне. Ви залякували мене тим, що чоловік може зґвалтувати, якщо я погляну на нього неправильно. Тож згодом я перестала на них дивитися взагалі. Ви не дозволяли мені одягатися так, як я хотіла, тому що "занадто вульгарно", "занадто відкрито", "ти в цьому, наче малолітня повія". Ви потайки рилися в моїх речах в пошуках чогось забороненого. Не дозволяли мені йти з подругами, якщо ті кликали на вечірку. Ви не дозволяли мені навчитися спілкуванню з протилежною статтю. Ти раз за разом робила мені боляче, мамо. І знову це робиш! Ви в усьому цьому винні! – витерла рукавом сльози, дивлячись на похмурі обличчя батьків. – Тільки ви. Тож не сподівайтеся, що я ще хоча б чимось із вами поділюся. Як би мені паршиво, чи навіть солодко не жилося. Все життя була сама, самою й залишуся. Без тебе, мамо, і без тебе, тату.

Глянувши по черзі на батьків, які сиділи в різних кінцях кімнати, впевнилася, що вони не відчували бодай крихти мук совісті, чи співчуття до мене.

Так, я помилилася. Але я жива, тож не можу бути ідеальною, правильною донечкою.

Не чекаючи відповіді, розвернулася й попрямувала в коридор. 

– Амеліє, – мама кинулася слідом, – що ти вигадуєш? Як ми могли зробити тобі боляче, якщо хотіли лише добра? – я не збиралася відповідати. – Ти так рано почала дорослішати, що ми не могли інакше. Була лиш дитиною, а зовні ставала схожою на жінку. Гарну, проте дуже наївну. Уяви, якби ти натрапила б на отакого "брудного" Марка тоді. Він би обезчестив тебе і покинув.

Стою на порозі спиною до мами. Одягнена, взута, тримаюся за ручку відчинених дверей.

– Ви могли б нормально мені сказати, а не лякати до тремтіння рук та ніг. Бувай, мамо. Якось приїду до вас іще. І не дивуйся, що замок в бабусиній квартирі поміняю. Більше я не збираюся бути "хорошою" дівчинкою, переступаючи через себе.

Вийшовши з квартири, зачиняю двері, так і не глянувши на маму. Замість душі – пустка. Серце не б'ється, лише болить, болить, болить…

***

Через тиждень стає легше. Через два – мені навіть вдається забути про нього на деякий час. Хоча вечорами, коли приходжу додому, падаю обличчям у подушку й плачу. На тому самому ліжку, де стала жінкою і померла водночас. Наша спільна ніч – водночас такий чудесний та болючий спогад. 

Мені погано без нього. Але й бачити Марка мені не хочеться.

Так проходить місяць. Починаються морози і заразом із ними леденіє моє серце. Я не хочу більше нічого відчувати. Не збираюся довіряти чоловікам, якими б милими вони не були. Мамині уроки і єдиний урок від Марка я чудово засвоїла, тож самотність – найкраще рішення для мене. Даремно, що душа все продовжує боліти.

Приходжу на роботу після лікарняного і методистка з порогу каже приємну новину – нарешті знайшли нового помічника вихователя, тож тепер принаймні на роботі буде легше. Тільки чомусь вона не говорить, кого саме вони знайшли на це місце. Приводить мене до кабінету завідуючої знайомитися і я завмираю ще на порозі. 

Біля неї сидить Марк і щось жваво розповідає, жестикулюючи руками.

– Амеліє, привітайся зі своїм новим помічником, Марком В'ячеславовичем.

Сірі очі дивляться на мене надто радісно, лагідно. А я… я не можу в них дивитися, розуміючи, що він брехав.

– Він не може тут працювати, – натомість дивлюся в очі завідуючої. Мій тон холодний і беззаперечний.

– Марку, залиште нас, – мало не чую, як скриплять зуби у завідуючої, коли вона промовляє ці слова. Розумію, що він дав їй чималеньку суму за цю посаду. Але навіщо? Щоб що? Повернути мене? Бути поряд і щодня вганяти гострий кілок ще глибше у мої груди?

Щойно він виходить, вираз обличчя завідуючої змінюється. Вона готова з'їсти мене живцем і я вже розумію, що мені не вдасться її переконати.

– Якого біса, Амеліє?

– Він не підходить. Він…

Слова крутяться на язиці, але я не можу їх сказати. Тому що вона напевне знає, що забирав мене із роботи на своєму дорогому авто саме Марк.

– Що він? – гиркає.

– Він не знає нічого про дітей.

– Розбереться.

– Він – чоловік!

– І це чудово, буде дітям приклад.