Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Марк.

Я бачу, як Амелія вибігає із залу та зриваюся слідом, але дорогу мені перегороджує та сама гадюка. І я нарешті впізнаю її. Сніжана. Та сама ідіотка, найкраща подруга Інеси. Вона заміжня за її братом! І розумію, звідки Амелія дізналась про все. Адже одного разу перетиналися, коли вона обідала із жінкою, а я мав зустрітися з нею щодо чергового замовлення. Гадюка окидає мене зацікавленим поглядом і надто гучно промовляє:

– Молодець, відпрацював своє. Але, наскільки я памʼятаю – наздоганяти клієнток не входить у твої послуги. Чи… для неї у тебе інший прайс?

– Йди до біса! – всі довкола зглядаються на нас і я розумію, що це кінець. Амелія точно не пробачить цього. Але наплювавши на всіх, обходжу жінку та кидаюся слідом. Але щойно виходжу на вулицю – розумію, що вона пішла. Її ніде немає. Ані на стоянці, ані біля ресторану. 

І все, що мені залишається – заскочити до автомобіля та їхати до її дому, сподіваючись, що вона там. Сподіваючись побачити її хоч на мить та пояснити усе. Так, я був ескортником! Так! Я брав гроші за те, аби створити ілюзію. Але з нею ж усе було насправді! Саме Амелія була єдиним справжнім, що я мав у житті. І я сподіваюсь, що вона пробачить мені. Або хоча б вислухає. Я не прошу більше. Лише розмову. 

Та приїхавши до її дому – розумію, що ніхто не відчинить. Набираю її номер знову і знову, та гудки тягнуться, здається, цілу вічність… а потім електронний голос оператора сповіщає, що її телефон вимкнений. І намагаючись достукатися до неї, я товчу у двері, розуміючи, що останнє, чого вона зараз хоче – це бачити мене. Але не можу нічого з собою вдіяти. Я вперше так боюсь когось втратити. 

Я вже втратив усіх. Але її – просто не можу. 

– Я зараз поліцію викличу, якщо не припиниш, придурку! – озираючись на голос, бачу молодого чоловіка, який спопеляє мене поглядом, стоячи біля розчахнутих дверей сусідньої квартири. Він дивиться на мене, сповненим ненависті поглядом та стискає руки, мов ладен накинутися будь-якої миті. І лиш коли я нарешті припиняю стукати, додає: – Одна хвора на голову, навіть голови не підіймає! То знайшла собі придурка під стать! 

І не даючи промовити ані слова, чоловік зачиняє двері, гучно гримаючи ними та клацає замком. Я ж розумію, що Амелія, швидше за все, не тут.

А єдине місце, де вона може бути – квартира її батьків. 

І цілковито усвідомлюючи, що вони не пустять мене навіть на поріг – однаково йду туди, бажаючи поговорити. Нехай навіть через двері. Нехай навіть доведеться кричати на увесь двір, але я не можу просто так відступити. Тепер не можу. Після всього, після того, як побачив у її очах більше, ніж у цілому світі, після того, як вона відкрила для мене своє серце та дозволила стати кимось більшим, ніж просто спогад із дитинства – я не здатен відпустити її. 

*

– Амеліє! – стукаючи у двері квартири її батьків, я ігнорую гнівні крики сусідки із сусідньої квартири. Схоже, цієї ночі усі сусіди дівчини зустрінуться, аби проклясти мене. Але замість відповіді, чи крику… двері квартири відчиняються. І за мить до того, як я ладен кинутися всередину – на сходову клітину виходить Вʼячеслав Леонідович. Він сердито окидає мене поглядом та зачиняє двері, але я встигаю побачити у глибині квартири Амелію. Заплакану та з розтріпаним волоссям. Вона стоїть у коридорі та дивиться на мене порожнім поглядом, яким живцем шматує моє серце, змушуючи відчувати, як усе, що нас повʼязувало, втрачає свою цінність. Цей погляд сповнений ненависті та образи. Образи, що є цілком виправданою та зрозумілою, але однаково нестерпною для мене. Й ігноруючи її батька, який щось кричить – я ловлю двері, намагаючись забігти всередину… але мене відсмикують від них, витягуючи назад.

– Я сказав – ноги повидираю, якщо ще бодай раз зʼявишся біля неї! Ясно тобі?

Я стільки хочу йому сказати, пояснити, попросити аби дав пʼять хвилин. Щоб я бодай зміг їй усе пояснити. Але чоловік не почує…

– Тату, – її голос змушує мене обернутися. Амелія вийшла з квартири і стоячи у прохолодному підʼїзді, обіймає себе за плечі, дивлячись просто мені у очі, – два слова і він йде. Йди до мами, я зараз прийду.

– Нікуди я не піду! Назад в дім! Зараз я розберусь! – він спопеляє її поглядом і я бачу, як йому хочеться щось відповісти. Він навіть збирається це зробити, аж поки Амелія не підходить до мене, просто перед ним і чітко та з усією люттю промовляє:

– Забирайся звідси. І ніколи сюди не повертайся. Мені гидко від того, що я запропонувала тобі всю цю виставу! Мені від себе гидко, після всього, що я дізналась! Від себе, Марку! Тож йди геть і ніколи навіть не смій наближатися. 

– Я можу пояснити. 

– Я не хочу тебе чути. Не хочу бачити і знати. Ти збрехав мені і більше я не хочу тебе чути. Ти знав, що я ненавиджу брехню, але брехав, дивлячись у очі. Тож просто йди.

– Та все не так! Точніше… не зовсім так, – вона складає руки на грудях, і дивлячись на мене повними сліз очима запитує те, що цілковито руйнує всі мої спроби.

– Ти прийшов оголосити, яку суму я тобі винна за всі твої послуги?