Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Отже, всі ті його вечірні зустрічі, це… Навіть уявляти не хочеться, чим він міг займатися зі своїми клієнтками…

 Серце розколюється на тисячі гострих уламків, які з таким болем пронизують тіло, що я навіть не можу дихати. Сльози моментально виступають на очах, а потім починають котитися щоками. Я не можу навіть поворухнутися, нічого не чую та нікого не бачу. Здається, Сніжана щось говорить, але для мене більше нічого не існує. Тільки я та мій біль.

– Амеліє… Амеліє… – відчуваю, що чиїсь руки обіймають мене та горнуть до тіла. Впізнаю його запах, від якого мене одночасно п'янить та мало не вивертає.

– Це правда? – ледве спромігшись вимовити ці два слова, готуюся відштовхути Марка та втекти. Але він мовчить, ніби навмисне намагається затримати мене у своїх руках, щоб запам'ятати наші останні доторки. 

Кладе підборіддя на моє плече, а чолом прихиляється до скроні.

– Правда, – відповідає надламаним голосом.

Мій світ остаточно розбивається. Ненависть змішується з коханням, затишок його обіймів – з болем. Я не можу бути поруч з ним, не можу…

– Відійди, – наказую крізь сльози, та він лиш міцніше притискає до себе. – Відійди від мене, Марку. Я навіть не хочу знати тебе після цього. Краще б ми ніколи не знали одне одного.

Мій голос холодний, мов сталь. І він розуміє, що назад вже нічого не повернути. Відпускає. І я йду, не підводячи ні на кого погляду, хоча й відчуваю, що кожен у цьому залі витріщається прямо на мене.