Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Амелія

Відчуття, ніби я змінилася. Не розумію, причина в тому, що відтепер я не цнотлива, чи все-таки це закоханість. Весь день відчуваю легкість у тілі, немов от-от полечу. Вистачає лише згадки про минулу ніч, про ніжні обійми Марка й серце починає битися частіше. Мені так сильно хочеться його побачити, що я весь час виглядаю у вікно, сподіваючись знайти біля воріт знайому автівку. Але там пусто, лише перехожі час від часу неквапливо йдуть тротуаром.

– Пані Ламеліє, ви сьогодні така гарна! – сміюся вголос – ніяк не звикну до того, як часом називають мене діти. Або ж я просто щаслива…

– Дякую, Павлику!

– Не така красива, як моя мама, але ви одразу ж після неї у списку. Коли я виросту, то поберуся з вами! Бо мама вже має чоловіка.

– Ого! Я чекатиму! – емоційно відповідаю, намагаючись не засміятися. 

Знову пригадую минулу ніч і серце наливається теплом. Можливо, одного дня Марк покличе мене заміж. Я неодмінно погоджуся, у нас народяться темночубі діти, схожі на тата, і ми їх любитимемо понад усе на світі. Але це колись потім, не скоро. Поки що мені хочеться дізнатися про цього чоловіка все. 

Мабуть, він відчуває, що я про нього думаю, адже приходить повідомлення.

"Заберу тебе через тридцять хвилин. Надзвичайно скучив!"

Усміхаюся екрану, навіть не в змозі відповісти. Після минулої ночі знову відчуваю сум'яття поряд з ним, проте все одно хочу побачити чоловіка. 

"А як же зустріч?" 

"Я скасував її, бо хочу бути з тобою. Чекаю зустрічі!"

Ті пів години виявляються найдовшими в моєму житті. А ще найнервовішими. Я не хвилювалася так сильно навіть перед нашою першою зустріччю. 

Перед тим, як вийти надвір, прискіпливо оглядаю себе в дзеркалі. Хочеться бути красивою для нього. Найгарнішою та найжіночнішою жінкою у світі.

– На побачення збираєшся? – поряд з'являється завідуюча й зазирає у вікно, що поряд із виходом.

Так хочеться огризнутися, що це не її справа, але просто киваю, не звертаючи на неї уваги.

– Молодець, заможного собі знайшла!

Дивлюся на повняву жінку і помічаю, що її очі палають ненавистю. Розумію, що заздрить мені, моїй молодості і тому, що я можу бути щасливою, в той час як у неї вдома чоловік-алкоголік, який ще й зраджує їй майже щодня. А дорослі діти просто порозбігалися від її токсичності.

Але мене її гострий язик більше не зачіпає. Мені здається, що я стала іншою людиною після минулої ночі.

– Так, він багатий, молодий і справжній самець у ліжку. Тигр! Р-р-р! – гарчу їй в обличчя, наставивши кігті.

Маленькі злі очиська завідуючої лізуть на лоб, а я виходжу надвір та починаю реготати у весь голос.

Він знову з квітами. Широка усмішка прикрашає гарненьке обличчя, я усміхаюся у відповідь. Букет цього разу ще більший, пишніший. Але я не роздивляюся його. Підходжу до Марка та обійнявши за шию, цілую губи. Можливо, трохи невпевнено, зате вкладаючи у цей поцілунок усі свої почуття. Сподіваючись, що завідуюча все ще липне до вікна.

Марк відповідає на поцілунок, обійнявши мене за талію, притискаючи до свого тіла. Я готова йти за ним хоч на край світу і кажу про це.

– На край світу не підемо, – сміється, – але затишне місце обіцяю. Поїдемо до мене. 

Всю дорогу до рідного району ми тримаємося за руки та розмовляємо про якісь дрібниці, але я вбираю в себе кожне промовлене ним слово. Час від часу він дивиться на мене і тоді усмішка розповзається до вух. 

Колись давно, у нашій юності, я була в його квартирі. Всього один раз, проте назавжди запам'ятала ті пожовклі шпалери та старі меблі. Тепер же дім Марка радше нагадує розкішні апартаменти, ніж квартиру у старій "хрущовці". 

– Будемо готувати вечерю, – каже Марк, проводжаючи мене на кухню.

– У тебе гарно, – роздивляюся шафки, побутову техніку та шпалери коричневого кольору з якимись дрібними написами.

– Дякую, – сильні руки огортають мене зі спини і я опиняюся притиснутою до теплого чоловічого. Злегка колюча щока притуляється до шиї, викликаючи мурахи по всьому тілу. Більше не хочеться ані вечері, ані чогось іншого, тільки відчувати Марка так близько.

Проте згодом він все ж мене відпускає, цілуючи шию до ще більших сиріт.

– Любиш лазанью? – дістає з холодильника продукти, усміхаючись до вух, так само як і я.

– Уявлення не маю, – кажу правду, адже хочеться бути з ним щирою. 

– Чудово, адже я – теж, – розсміявшись, він бере мою руку та дістає із шухляди якусь наворочену книгу з рецептами. – Але впевнений, що ми впораємося.