Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Марк.

Вона залишилась у мене на ніч. І це було найпрекраснішим відчуттям на землі – засинати, відчуваючи у своїх обіймах Амелію. Прокидатися серед ночі, боячись, що все це — лише гра мого хворого розуму та знаходити її на сусідній подушці. Спостерігати за її розслабленим обличчям, стримувати сміх, коли дівчина хмурить брови крізь сон, а потім усміхається. Відчувати тепло її тіла, пригортаючи до себе. 

Лиш цієї ночі я відчув себе справді живим. Коли дивився у її неземні очі та не бачив там страху. Коли торкався до неї і Амелія дозволяла мені це. Я відчув, як щось незримо змінилося тоді, коли вона повернулась у моє життя, мов усі ці роки були позбавлені сенсу. Мов Амелія вдихнула у мене життя. 

І коли вранці вона, сонна та неймовірно мила сиділа у ліжку, прикриваючись ковдрою та соромʼязливо відводила очі, пʼючи ранкову каву, я зрозумів, що ладен віддати усе, аби вона була поряд. 

— Можна твоєї поради? — смішно зморщивши носа від надто гарячої кави, дівчина лиш кивнула, поки я збирався з думками, — я хочу спробувати щось нове.

— Д-де? Я сподіваюсь, ти не з тих хто… ну там. Троє і більше у ліжку, — ледве чутно прошепотіла вона, відставляючи горнятко із кавою та збраючись втікати світ за очі.

— Ні! Ні-ні-ні. Я про… роботу. Я хочу. Відкрити кавʼярню. Кинути все старе життя і варити каву людям, спостерігаючи за тим, як вони метушаться. Продавати каву дівчатам, які сиплять у неї тонну цукру, чоловікам, що виблискуючи наполірованою лисиною, пʼють лише подвійне еспресо, але так і не навчилися правильно вимовляти назви. Я хочу мати щось своє. І думаю… словом мені хочеться з кимось порадитися. Але крім тебе у мене немає нікого, — я бачу, як у кутиках її очей збираються сльози і відчуваю себе винним у цьому. Навіщо я взагалі почав цю розмову? Навіщо нагадав, що я геть сам? Тепер вона почуватиметься винною, мов зобовʼязана мені щось! Але замість того, аби розплакатися, Амелія обхоплює моє обличчя руками і тихо, але дуже впевнено промовляє:

— Ти не сам. Я куплю тобі рибок. І ти більше ніколи не будеш сам. А якщо вони подохнуть — я тобі цього не пробачу!

І я не розумію як, але її серйозність та ця маячня, змушують мене розсміятися, згрібаючи дівчину у обійми. Я ладен провести тут увесь день, просто лежачи поряд, розмовлячи, кохаючись, переглядаючи дурні мелодрами. Робити все, що їй подобається. Цієї миті я розумію, що ладен присвятити усе своє життя служінню їй. Та Амелія викручується із обіймів, цілує мене у щоку та підводиться з ліжка, залишаючи по собі лише порожнечу.

— Зустріч на пʼяту. Я маю ще встигнути додому, зібратися, привести себе до їхніх “стандартів” та бажано, написати заповіт і знайти хрестик, адже ми йдемо у лігво вампірів. Не менше.

— Може я поїду з тобою? Я можу… милуватись тобою, поки ти збиратимешся, — усміхаючись, дівчина застібає свої джинси та кидає на мене сумний погляд.

— Якщо ти поїдеш зі мною — ми не встигнемо на зустріч. А я мушу там бути, Марку. Це та мить, якої прагнула усе своє життя.

— Я гадав, що ти все своє життя прагнула, аби я варив тобі каву вранці.

— Ні. Це в тебе виходить ще гірше, ніж вчорашня лазанья, — розсміявшись, вона поправляє светр та поцілувавши мене, прямує до коридору. І я розумію, що у нас буде ще десь пів години на шляху до її будинку… а потім пʼять годин без неї. 

*

“Я нікуди не піду”

Прилітає від неї повідомлення, коли я вже їду до її дому. І намагаючись набрати дівчину, чую у слухавці лиш монотонні гудки, що обриваються. Паніка накочує з новою силою, коли після третього виклику Амелія бере слухавку та схлипує.

— Що трапилося?

— Я не піду. Я не зможу. Марку, вона знову телефонувала! І запитувала, чи я прийду. Мов до останнього не вірить, що я прийду! Мов не вірить, що я взагалі здатна зацікавити чоловіка!

— Сніжана, — не запитую Швидше, констатую, адже лише ця змія ще зі шкільних років могла довести Амелію до істерики одним поглядом.

— Так. Вона зателефонувала і запитала, чи я не передумала! За годину до початку, ти уявляєш?

— Ти ж сказала, що прийдеш?

— Так. Але я не зможу. Я не зможу з ними розмовляти. Я… я просто втечу звідти за першої нагоди!

— Втечемо разом. Я на місці, відчиниш?

Підіймаючись на потрібний поверх, я відчуваю дивне передчуття чогось неминучого. І навіть коли Амелія відчиняє двері, все ще схлипуючи, але впевнено поправляючи макіяж — це передчуття не зникає. Я знаю, що буде важко. Знаю, бо Амелія припинила боятися мене. Але не те зміїне кубло, що травило її усі одинадцять років школи. Але цього разу з нею буду я. І не дозволю нікому ображати її.

*

— Нормально? — поправляючи довгу темно-синю сукню, що робить її подібною на Венеру, дівчина глибоко вдихає, вкладаючи свою руку в мою.

— Не просто нормально. Ти — найпрекрасніша дівчина у світі. І повір, навіть якби ти прийшла сюди у моїй футболці, в якій вчора готувала. Та з хвостиком. Ти однаково була б гарнішою за всіх цих сварливих дамочок, разом узятих. А тепер, ходімо. Втремо їм носа… і поїдемо звідси.

— А як пояснимо?

— А кому ми повинні щось пояснювати?