Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Амелія

Опинившись вдома, довго сиджу на кухні за столом. Досі одягнена, навіть взута. Зізнання, промовлене Марком, крутиться у голові безперестанку. Чому він не сказав мені ще тоді, коли були зовсім дітьми? Навіщо мовчав, адже… ймовірно, у мене також з'явилися б почуття до нього.

Поклавши підборіддя на стіл, дивлюсь у вікно на тьмяний старий ліхтар. Намагаюся пригадати наші зустрічі та свої відчуття, емоції, наші розмови.

Однозначно я відчувала радість, коли бачила Марка. Ми часто сиділи на гойдалках, розмовляючи про дружбу, школу, наших несправедливих батьків і майбутнє. Найбільше я хотіла вирости, щоб стати нарешті дорослою та вчиняти так, як мені заманеться, а не дослухатися до мами з татом. Чого хотів Марк – я не пам'ятала. Можливо, він ніколи й не говорив… І, звісно, мовчав про свої почуття. 

Заплющивши очі, уявила нас у минулому. Уявила, як він говорить мені тринадцятирічній усі ті слова, що сказав менш як годину тому. Тепло на душі, приємно. Хочеться його обійняти та навіть дозволити поцілувати себе, попри категоричні заборони батьків. Попри всі ті залякування та страшні історії, через які тепер я така…

Мабуть, сьогодні я відреагувала неправильно. Спершу подумала, що він знущається. Жартує. Адже… адже хіба може такий вишуканий чоловік казати про кохання до… звичайної дівчини. Серйозно, я не могла повірити у щирість його слів. Проте ніжність в його очах здавалася непідробною. 

Далі відчула шок. За ним – страх. Якщо це все правда, то як поводитися? Що говорити? Чи означало це, що ми уже в стосунках, чи для цього потрібна моя згода? 

І на фоні усього цього серце билося так швидко, що, здавалося, боліло якимсь дивним щемом. 

Підслухана розмова між завідуючою та методисткою здавалася взагалі неважливою після всього. 

Саме тому я й захотіла побути на самоті, аби оговтатися від цієї зустрічі.

*

Мабуть, хтось із садочка бачив мене вчора поряд з Марком, адже методистка перестріла в коридорі із допитом:

– Амеліє, в тебе з'явився чоловік? 

– Тебе це дивує? 

Все ще зла на неї та на завідуючу, я не збиралася виглядати чемною. Можливо, хоч тепер вони припинять називати мене старою дівою. 

– Та ні, – вона всміхається, – рада за тебе. А хто він?

Дивлюся в чорні очі й аж злість бере. Яка їй різниця, хто він? Хлопчик по виклику, бляха!

– Він мій друг дитинства. Мені пора йти.

– Амеліє, – гукає навздогін, – правильного знайшла! Багатія та з автівкою! Мабуть, ще й квартиру має!

Кожне уїдливе слово, ніби каменем у душу. Йду до групи, ледве стримуючи сльози, адже розумію – вони не припинять мене обговорювати. Щоб я не робила, з ким би не була, кожен мій крок, кожна дія будуть винесені назагал, висміяні та политі брудом. І справа не в мені! Справа в них і їхніх брудних язиках! Повірити не можу, що через них вчора запропонувала Маркові позбавити мене цноти. І чим я лише думала? Марк мав рацію. Все це емоції, саме вони. Добре, що він виявився порядним. А якби це був хтось інший? Скориставшись моїм становищем, зникнув би, а я залишилася б морально знищеною та ще й… добилася б цілковитих проблем з довірою до чоловіків. Ніби мама й так мало старалася…

Сьогодні наше третє "побачення", але хвилююсь я ще більше, ніж у попередні дні. Я буквально не розумію, як поводитися та що говорити. Боюся побачити Марка та глянути в очі. Йому так легко відкривати свої почуття, в той час, як я готова берегти їх у собі та зрощувати, аж поки вони самі не вирвуться на волю. 

Можливо, я теж починаю закохуватися. Його ніжне, обережне ставлення до мене допомагає почуватися особливою. Саме тому хочеться бути іще гарнішою, іще більше усміхатися та дивитися в його прекрасні очі, зваблюючи поглядом. Як він учив…

Коли від Марка приходить повідомлення, я уже готова виходити. Нервуюся, ніби перед найважливішим днем у своєму житті. 

Він чекає мене на тому ж місці, де й вчора. Усміхається, щойно наші погляди зустрічаються. Мої нафарбовані губи самі розтягуються у посмішці, а серце радісно б'ється, немов би це й справді найважливіший день у моєму житті. 

В його руках знову квіти і це так приємно, що на очах виступають сльози. Він дає букет мені в руки, а потім цілує у щоку, продовжуючи лагідно усміхатися. Кладе руку на мою шию і довго-довго дивиться у вічі. 

– Я сумувала, – вихоплюється у мене, перш ніж встигаю про це подумати. 

–  А я майже всю ніч не спав – боявся, що не захочеш мене знати. 

– Навпаки, мені дуже кортить дізнатися про тебе усе! 

Мені так легко з ним, що ладна стояти, дивлячись в очі, хто зна скільки. І як я тільки могла боятися його ще кілька днів тому? Як могла думати, що він небезпечний? 

– Що ж, тоді пропоную відвідати одне тихе місце й поговорити там. Голодна?

– Не дуже, – від хвилювання я не змогла б і шматка до рота засунути, але розумію, що востаннє нормально їла ще вчора. 

– Поїхали! 

Марк допомагає мені сісти й за двадцять хвилин ми уже підіймаємось ліфтом у дорогий ресторан, що знаходиться у найвищій будівлі міста.  Я ніколи там не була, проте колись дивилася фотографії в інтернеті, навіть не мріючи туди потрапити.