Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Марк.

Я намагався забути її, викинути із голови та рухатися далі, розуміючи, що так буде краще. Амелія не пробачить. Тож краще її відпустити, дати жити спокійно, дозволити їй пережити усе це та спробувати вибудувати своє життя з чистого аркуша. Але скільки б не переконував сам себе, що так буде краще та правильніше — нічого не міг вдіяти з шаленим бажанням побачити її. Бодай просто знаходитися поряд, знати, що з нею все в порядку… хай і без мене.

Повертаючись до свого дому, намарне намагався заснути, прокидаючись ще більш втомленим, ніж засинав. Прокидався серед ночі, шукаючи її. Приїздив під її дім, в надії побачити і чекав, поки у її вікні згасне світло. Божеволів, але намагався триматися на відстані. Бо знав, що Амелія ніколи не пробачить.

Та коли вчергове вона не вийшла вранці із дому, хоч і визирала у вікно, тримаючи горня із кавою в руках… я зрозумів, що єдиний спосіб побачитися — її садочок. Рано, чи пізно, Амелія повернеться на роботу. І я мушу всіма правдами та неправдами бути там! 

Саме тому вранці приїжджаю до дитсадка та йду до завідувачки. Охоронець на вході лиш знизує плечима та пропускає, вказуючи потрібний напрям і навіть не запитує з якою метою я тут. І це доводить до сказу, бо що це за прохідний двір такий?! Тут же діти! А що, як я якийсь маніяк? 

Та увійшовши до кабінету і побачивши огрядну жіночку, що сьорбала каву з брудної чашки, всі питання відпали. Вона окинула мене дивним поглядом та завмерла на мить, мов впізнала. І найменше мені хочеться, аби ще й вона знала, чим я займався! І без того від себе гидко! 

Привітавшись, дамочка вказала на деревʼяний стілець навпроти столу та склала наманікюрені пазурі на столі, відсунувши чашку подалі. Я почувався, мов на допиті… аж поки не озвучив, що шукаю роботу. І вона без будь-яких запитань, просто озвучила ціну. Немаленьку ціну. Це точно перевищує місячну зарплатню, але я ладен хоч нирку вирізати, аби залишитися тут. Тож без зайвих питань переказав їй гроші та отримав договір і посадову інструкцію, від якої здохнути хочеться. Прибирати, годувати, одягати, мити туалети та виконувати дрібні доручення виховательки. 

Але щойно почув, що працюватиму помічником Амелії, я був ладен хоч кожного з дітей в лоба цілувати щоранку та колискові їм співати, хоч про дітей ні чорта не знаю!

*

— Що ти тут робиш? — я дивлюсь на неї і бачу яка вона зламана та втомлена. Здається, мов Амелія за всі ці дні геть не спала. Мов усе світле та добре, що було всередині неї зникло тієї ж миті, коли дівчина довідалась правду. І я понад усе хочу повернути її! Її справжню. Ту, якою я її знаю. Але методи цього повернення мені невідомі. 

— Працюю. Мені ж потрібна робота.

— Не помічала, аби ти про це переймався раніше, — прошипівши це, дівчина розвертається та прямує довгим коридором до сходів, що ведуть на перший поверх. Я ж не відстаю та біжу слідом, адже не уявляю де працюватиму та що робитиму. Після прийому на роботу, мені сказали, що вихователька на лікарняному та попросили прийти у понеділок. І ось… понеділок настав.

— Я покинув все.

— Рада за тебе. Але якщо ти посповідатися вирішив, то не за адресою. І я однаково тебе звідси виживу. Просто затям це!

Я не впізнаю її. Але розумію.

Їй боляче. І вона ненавидить мене, маючи на це повне право. Тому я нічого не відповідаю, даючи їй час. Я знаю, який це шок для неї. 

Увійшовши до групи, вона залишає пальто у шафі, перевзувається, збирає волосся та зникає десь за дверима. Я ж стою, мов бовдур, не знаючи, що мені робити.

— Ти руки помив? — витираючи руки, рушничком, дівчина визирає із дверей і я розумію, що там, швидше за все, вбиральня. Заходячи всередину, бачу довгий ряд вмивальників, на іншій стіні висять рушники, над якими наклеєні стікери з іменами та тваринками, — я попереджаю один раз — якщо ти нашкодиш комусь із дітей — я тебе розірву голіруч. Нічого не чіпати. На все реагувати адекватно. Вони можуть плакати, битися, капризувати — і ти мусиш мовчати! Затямив? 

— Та я ж…

— Я не закінчила. Кожен із малюків потребує індивідуального підходу, але з цим розбираюсь я. Якщо хтось підходить і просить про щось — радишся зі мною. Я краще знаю.

— Та що ти мене немічним вважаєш?

— Ні. Я вважаю тебе великою проблемою, яка породить ще чимало проблем. А тепер мий руки та виходь! — повісивши рушник на гачок, дівчина виходить та починає з кимось розмовляти. Я ж розумію, що втрапив у саме пекло. Вона зла. Вона не хоче мене бачити. І її слова про те, що дівчина докладе усіх зусиль, аби перетворити моє перебування тут на жах — геть не перебільшення.

*

— Вікна помити треба. І провітрити. Поки я з ними гулятиму — протри підлогу скрізь та парти продезінфікуй, бо грип ходить, тож треба дотримуватися усіх правил. І ще, горщики. Горщики помий з дезінфікуючим засобом, потім протри антибактеріальними серветками, — допомагаючи одягати дітей, вона перераховує усе це так буденно, мов це звичайний день… але спостерігаючи за усією її впевненою та відточеною до дрібниць метушнею, я розумію, що так воно і є. Амелія так живе. Вона щодня виховує купу дітей. Відповідає на всі їхні запитання, заспокоює та розбороняє малих, допомагає не плутати зад та перед на одязі, підтягує колготи, шукає загублені іграшки, рахує з ними палички та робить розминку. День у день. І не скаржиться. За увесь час, що ми спілкувалися, вона могла поскаржитися на колектив, на кухарів, які переварили кашу… але не на дітей чи їхні капризи.