Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Марк.

Я – найбільша, безпринципна і безсоромна скотина. І пишаюсь цим. Господи, як же я пишаюсь тим, що Амелія нарешті розмовляє зі мною. Так, безсумнівно, падати з вікна у мої плани не входило. Я лиш хотів протерти те кляте вікно, адже вона наказала зробити це. А коли на слизькому металевому підвіконні поїхала нога, то за ті миті, що наближався до землі, встиг усе життя пригадати. Але щойно дівчина опинилась поряд – забув про все. І про падіння, і про біль, і про те, що вона могла злякатися більше, ніж того падіння. Єдиним, що мало значення – були її обійми. Я чув її голос, звернений конкретно до мене. Відчував, як її сльози течуть із прекрасних очей та відчував, як кожна її сльози залишає глибокий слід на моєму серці. Та водночас із цим, тієї миті, коли вона була поряд, я усвідомив, що це – останній шанс на її прощення. І я дам відповіді на всі її запитання, розповім усе, хай якою неприємною не була б правда. Вона має право її знати, якщо я хочу, щоб Амелія була у моєму житті. 

– Та нормально все з ним, забинтуємо його і як новий буде, – промовляє хлопчина, що приїхав на виклик, поглядаючи на Амелію, яка геть побіліла від страху, поки мене всадили на лавку та оглядають ногу.

– Який бинт? Він з вікна другого поверху випав! – я не впізнаю її голосу. Точніше, не впізнаю тієї рішучості та впевненості, які змушують почуватися немічним.

– Та все нормально зі мною. Мені ще вікна домивати, – намагаюсь віджартуватися та відпустити цього Донжуана, аби не дивився так не неї, але від одного слова про вікна, Амелія переводить на мене сердитий погляд і я залишаюсь на місці, не наважуючись підводитися.

– Треба в травматологію, – спокійно промовляє хлопчина у медичній формі та розвертається до мене, – Ну що, дострибаєш сам, чи понесемо?

– Я що тобі немічний? – підводячись, відчуваю, як ногу пронизує біль та сідаю назад. Закочуючи очі, лікар підхоплює мене під руку, допомагаючи дійти до машини. Амелія ж рветься слідом, але її окликає хтось із працівників, нагадуючи, що діти не чекатимуть і кинувши на мене сумний погляд, дівчина лиш просить зателефонувати та біжить назад до входу в садочок. 

Опиняючись у кареті швидкої, я почуваюсь йолопом. Але щасливим йолопом. 

– Додуматися лишень, вікна мити о цій порі. Ти що взагалі забув в тому садочку? Я думав йти медбратом в садочок, то не наважився, там ж діти, від них купа крику, вічно щось їм не так.

– Любов мене туди привела, – цокнувши язиком, хлопець переглядається з молодою дівчиною, яка теж приїхала на виклик і тихо, але достатньо гучно, аби я почув промовляє:

– Голову теж треба буде перевірити, бо схоже, що таки покалічився.

*

Повернувшись додому із загіпсованою ногою та двома милицями, якими збиваю все на своєму шляху, я сиджу в коридорі та дивлюсь на двері. 

Вона прийде. Я знаю, що вона прийде, адже всі мої речі залишилися в садочку, тому бодай через це, Амелія мусить зайти та повернути все. Там же мій телефон, тож зателефонувати я не можу. І так ледве нашкріб дрібних у кишені джинсів, аби розрахуватися за таксі, пощастило, що живу у трьох кварталах від лікарні. 

Тож коли перевалило за восьму, перебрався до коридору, аби одразу відчинити. Але час спливає, а її досі немає. Я міг би зателефонувати, але немає з чого! Навіть те кляте таксі викликав медбрат, коли я розтягнувся у коридорі, втративши рівновагу. Тож коли годинникова стрілка наближається до девʼятої вечора і у двері нарешті стукають, я підскакую на здорову ногу і відчиняю. 

Амелія стоїть навпроти із серйозним виразом обличчя, тримаючи в руках моє пальто і попри те, що я відходжу, впускаючи її всередину – не квапиться робити бодай крок. Вона простягає мої речі, але замість того, аби забрати пальто, хапаю її за руку, обережно затягуючи до квартири та швидко зачиняючи двері.

– Я лиш зайшла віддати тобі те, що ти не прихопив з собою, коли падав.

– Наступного разу я буду при параді, коли піду мити вікна, аби ти не хвилювалась, – мої слова смішать її, я бачу ледь помітну усмішку, що торкається її губ, та Амелія швидко повертає собі незворушний вигляд, хоч я і бачу, як важко їй це дається. 

– Те, що ти сказав – геть нічого не змінює. Я… моя присутність тут не означає, що я тобі пробачила. Мені досі потрібен час. 

– Може повечеряємо? Це хвилин двадцять, цього часу тобі буде достатньо? – вона приховує усмішку, відвертаючись та знімаючи своє пальто, поки я відчуваю полегшення. Хай так. Хай злиться, у неї є на це право. Але головне, аби злилась поряд. 

*

Так триває три тижні. Три довгі тижні без Амелії вдень, але з нею вечорами. Вона приходить після роботи, ми розмовляємо, я розповів їй усе – від самого початку і до нашої зустрічі. Дівчина була спантеличена, навіть плакала, от тільки я не наважився запитувати від чого – від історії мого життя, чи від того, що я змусив її дивитися мої улюблені фільми.

Ми – друзі. 

І поки вона дозволяє бути її другом, мені цього достатньо. Достатньо просто знати, що Амелія є. Бачити її, чути її голос та стежити, аби вона не звертала зі свого шляху. Я просто хочу бути поряд. А роль, в якій це буде – не така важлива. І хоч щоразу, коли вона йде – я відчуваю, як дівчина забирає із собою значну частину мого серця… я мовчу. Не підштовхую та не тисну. Навіть коли вона залишається, засинаючи на моєму ліжку під час перегляду фільму, я можу собі дозволити лиш обійняти її.