Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

Залишаємо Німеччину абсолютно з протилежним настроєм. Я посміхаюся, чоловік матюкається через слово. Ніколи не чула таких ганебних лайок від нього. Але тут треба зрозуміти, чим довше він хворіє, тим гіршим стає його характер.

І я не можу його звинувачувати, молодий перспективний футболіст, в якого за муть перевернулося життя. І начебто попереду маячить надія, махає ручкою, але як до неї дотягнутися? А раптом це виявиться ілюзією, що розсиплеться на дрібні шматочки? Мої відмови від близькості теж підсипають олії у вогонь. І я, правда, думала поступитися. Налаштовувала себе. Вмовляла. Життя продовжується, і мені треба рухатися далі. Переступити бар'єр, зблизитись із чоловіком. Адже це правильно? Але все в мені всупереч логіці волає: Ні! Не можу і все. І тут не працюють доводи здорового глузду.

Коли літак приземлився на рідну землю, плачу не стримуючись. Це сльози радості та горя. Згадую, як бігла від кохання, думала, що рятую свою дитину. Так хотіла подарувати йому найкраще життя. Хотіла дати все. А у результаті не вберегла.

І водночас тішуся навіть рідному повітрю. І навіть похмуре небо, здається світлим та усміхненим. Ніколи не думала, що так сумуватиму за батьківщиною. Понад чотири роки мене тут не було. І зараз я готова впасти та цілувати землю під ногами. Чи справа не лише у рідному місті? У чомусь набагато більшому? Що так і продовжує жити у мені. І куди мені назавжди зачинено дорогу.

Марк називає адресу таксисту. Він не дивиться на всі боки, сидить з кислим виразом на обличчі. А я впиваюся поглядом у вікно. Місто сильно змінилося, і все ж таки залишилося... рідним.

Ми Заїжджаємо до елітного кварталу. Тут все пахне розкішшю. Будинки як із картинок крутих журналів. Так, батько чоловіка явно не бідує, раз може дозволити собі жити у такому районі. Починаю нервувати, як пройде зустріч. Чи знайду спільну мову з новоспеченим родичем, чи зможу помирити батька та сина? Гадаю, буде непросто. Але набагато краще так. Наразі реально з'явився шанс поставити Марка на ноги.

Машина зупиняється біля високого паркану. Серце стукає, наче хоче вистрибнути на волю. Чому я так тремчу? Допомагаю вибратися з машини Марку. Таксист ставить з нами поруч єдину валізу. Інші речі привезуть пізніше. Ми зволікаємо. Дивимось із чоловіком один на одного. Дивний момент. Дико некомфортний.

Підходжу до воріт, тисну на дзвінок. Що ж так нервово?

Дзвінок звучить як постріл. Здригаюсь.

- Ходімо, чого вже тепер, - бурчить чоловік.

Підхоплюю валізу. Марк на милицях іде першим, я слідом. Біля будинку стоїть високий чоловік. Погляд. Очі в очі. Розряди струму у серці. Знову і знову. Тисячі вольт.

Не може бути. Неможливо. Ілюзія. Галюцинації. Адже доля не може бути настільки жорстокою? Валіза падає на усипану гравієм доріжку. Я завмерла. Дивлюсь на чоловіка і не вірю. Своїм очам. Серцю, в якому в одну мить розкрилися старі рани.

Влад… Марк син Влада… У якій перекрученій реальності таке могло статися? Це не може бути правдою! Це не він! Ні!

Мужчина йде нам назустріч. Марк щось каже, Влад відповідає. Чую до болю рідний та незабутній голос. Той голос, що приходив до мене у снах, той, що завжди звучав у мене в душі. Ні на мить не відпускав.

Влад дивиться лише на мене. Він говорить із сином. Навіть усміхається. Але погляд, там буревій, шторм минулого, обрушується на нас убивчою хвилею. І нам не вибратися з-під уламків.

- Це моя дружина Ілона, - Марк обіймає мене за талію.

Хочу заволати, відштовхнути чоловіка. Нехай не заважає мені жадібно пожирати Влада поглядом. Все моє невитрачене кохання, весь біль, кожна ніч без нього, все це ожило в мить. Нищівна лавина почуттів, і немає доводів розуму, думок, тільки ці очі, про які я мріяла щохвилини. І в них немає байдужості, він пожирає мене у відповідь. У карих очах палає гнів, лють, але є й те, що сильніше за все. Те, що й досі пов'язує нас. Те, що відчувається на ментальному рівні.

- Дуже приємно познайомитись, - підходить до мене впритул. Шалений погляд, голод, дикість. Між нами іскриться, ні, вже горить полум'я, з кожною секундою розгоряється все сильніше. Бере мою руку, земля під ногами зникає. Лічу в прірву, падаю прямо в пекло. І мені начхати. На все начхати. Лише б згоріти там із ним разом.

Цілує мою руку. Рідні губи на шкірі, душа волає в несамовитому бажанні відчути його. Обійняти. І ніколи більше не відпускати.

- Кохана, ти чого зависла, - Марк смикає мене за руку. Треба прийти до тями. Щось говорити. Рухатися. Перестати дивитись на Влада. Як це зробити? Як перестати пестити поглядом риси обличчя, за якими я так сумувала?

- Переліт дається взнаки, - Влад першим відводить погляд. - Бачу, скромна у тебе дружина, - нахиляється, бере валізу. - Ілоно, ти освоюйся, тут усі свої, - швидкоплинний погляд - автоматна черга в серце.

- О… навіть надто скромна, - Марк дивиться на мене невдоволено.

- У мене й справді в голова гудить… - видавлюю з себе. Треба якось узяти себе до рук. Щоб не спалитись. Не показати реального вихору почуттів. Тільки як?

- Батько! Батько! – дитячий тоненький голосок, змушує побите серце ще більше стиснутися. Вивертає душу навиворіт. З-за рогу будинку до нас летить чорнявий хлопчик. І його очі, вони неможливо великі і блакитні, як саме небо.

Влад зупиняється, обіймає малюка. Кружить із ним. Вони сміються. І цей сміх – суміш болю та радості. По щоках течуть сльози... а серце... моє серце стискається від пекельного болю, і прагне вилетіти на волю ось цього чудового малюка. Так схожому на Влада. Але очі, очі зовсім не його ...

Ідилія… у нього тут щастя… а я… на узбіччі…

– Денис! Що за вибрики! - слідом показується блондинка. Вона тримає у руці велику машинку. - Ти коли навчишся ... - Вона так і не домовляє фразу, іграшка падає з її рук. Ніколи у своєму житті я не зустрічала такого погляду – жорстокого, холодного, сповненого неприхованої ненависті. Похитуюсь і осідаю на підлогу. Світло застилає пітьма, падаю в темряву забуття.