Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

До цього нам допомагала медсестра. Ми найняли її спочатку. Я боялася сама не впоратися. Але тепер Марк відмовився від її допомоги. Ми скоро їдемо до реабілітаційного центру. Та й подібна опіка здається йому принизливою.

- Звичайно, - вимучено усміхаюся.

Він йде на милицях у ванну кімнату. Вона дуже мала для нас двох. Мені замало кисню. Задихаюсь поряд з ним, немов замкнена в клітці. Хочеться на волю.

- Допоможеш розстебнути, - вказує на свою сорочку. І цей погляд…

Як же хочеться крикнути: "Не дивись на мене так!" Ком застряє у горлі. Швидко розстібаю його сорочку. Адже він міг і сам упоратися. Але, схоже, Марк вважає це дуже цікавою та пристрасною грою.

У нього гарне накачане тіло. Тільки крім дикого бажання втекти я більше нічого не відчуваю.

А в голові набатом: «Він тепер твій чоловік! І те, що він робить цілком нормально для подружжя!». Від цих думок сльози підступають до очей. Я ніколи не можу побудувати нормальні стосунки.

Марк проводить рукою по моєму плечу, дивиться жадібно, лапає поглядом.

- Ремінь... штани... - голос хрипкий, жаркий. Паніка всередині все зростає, руки не слухаються. Все в мені чинити опір цьому контакту.

Хочу вибігти геть. І розумію, що йому без мене не впоратися, він не зможе помитися. Але треба розставити все на місця. Я не можу переступити межу.

- Марку… - роблю глибокий вдих.

- Так… - голос грайливий, задоволений.

- Я тобі говорила… попереджала… Звичайно… допоможу… чим зможу… але того… що ти чекаєш… вибач… не зможу… - голос тремтить, зрадницькі сльози все ж таки котяться з очей.

І мені хочеться залишитися однією, закопатись обличчям у подушку і дати їм волю. Ридати до знемоги, щоб хоч трохи полегшало. Хоча б трохи. Але я не можу собі це дозволити. Навіть усамітнення для мене зараз надто велика розкіш.

- Ілоне, так я і намагаюся, щоб ти все забула, - проводить рукою по спині.

Подумки благаю його: «Прошу, не чіпай мене. Забери руку, прошууу!».

– Я до цього не готова, – голос зривається.

- Ти чого... моя красуня, - він перелякано притискає мене до себе. – Я ж не скривджу. Я твій чоловік. Ми зі всім впораємося. Твої страхи, це все минеться.

Нема у мене страхів. Я просто не хочу бути тут. Не хочу бути його дружиною. Хочеться волати. Але я з останніх сил стримуюсь. У Марка реабілітація на носі, не можна його засмучувати.

– Тобі просто складно зрозуміти. Я про це і говорила перед весіллям, - намагаюся бути м'якою, але до кінця стриматися не виходить. Занадто мало місця у ванній, надто близько.

– І я дуже хочу тебе відігріти. Показати, що все може бути інакше. Що старий, одружений коханець – це не гора мрій. А я… нехай мої ноги і не працюють як слід, але в іншому я здоровий чоловік.

Чітко усвідомлюю – нічого він тоді не зрозумів. Витлумачив усе по-своєму. Та й безглуздо було сподіватися, що молодий хлопець, мій ровесник, зрозуміє все, що може пережити жінка, яка втратила дитину. І що таке розбите серце йому не відомо. Марк сам якось казав, що у нього були симпатії, але любові до своїх дівчат він не відчував. А ось у мене закохався… ой, дарма… Марк… дарма. Не хочу я бути тою, котра розіб'є йому серце. Але й грати в почуття, вдавати, я теж нездатна.

- Не сумніваюся. І я тобі завжди казала, що ти гідний кращого, ніж я, з моїм минулим. Марк, адже я попереджала серйозно тоді. Я не можу дати тобі цього.

- Розумію, тобі потрібен час, - обіймає, притискає мене до себе. Щосили стримую порив відштовхнути його. Весілля все ж таки щось змінило. Коли ми були просто друзями, його дотик сприймався нейтрально. – Я почекаю все гаразд.

Ні. Він так нічого і не зрозумів.

Все ж таки миття у ванні довелося продовжити. Я допомагаю йому залізти. Даю все необхідне та поспішно тікаю. Намагаюся навіть не дивитись.

За хвилин п'ятнадцять він кличе мене знову. На цей раз, щоб допомогти вилізти. Скрипучи зубами, ковтаючи сльози, заходжу у ванну як на каторгу.

- Може, все ж таки складеш мені компанію, - він анітрохи не втратив запалу. Здається, жадоба в його очах стала навіть сильнішою.

- Марку… - зітхаю.

- Та все-все зрозумів. Ми впораємося, – усміхається.

Я допомагаю йому вдягнути халат. Марк намагається продовжити вечір, про щось говорить, питає, намагається підняти мені настрій. А в мені наростає жах. Не розуміла я, погоджуючись на шлюб, наскільки він буде нестерпним. Але ще навіть доби не минуло з моменту нашого шлюбу? Що ж буде далі?

В мене одна надія, що реабілітація допоможе. Марк стане на ноги, і я зможу піти. А поки лежу з ним у ліжку, він притискає мене до себе, я кусаю губу до крові, і чекаю, коли він засне, щоб хоч ненадовго вирватися з задушливих обіймів.