Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

Заходжу в будинок і одразу відчуваю напружену обстановку. Хмари густішають над нашою маленькою квартирою. Заношу важкі сумки на кухню.

- Нам треба поговорити, - Марк з'являється на милицях, з таким сумним виразом на обличчі, наче трапилася вселенська трагедія. Зазвичай він пересувається з паличкою, але коли сильно нервує, ноги слухаються у рази гірше.

- Що трапилося? – підбігаю до нього, вдивляюсь у бліде обличчя. Я стала такою нервозною, реагую на найменшу зміну в його настрої.

- Я говорив з батьком, - голос похмурий.

- І? Що він сказав? - дивлюся на щільно стислі губи Марка, і боюся озвучити здогад. Невже батько йому відмовив? І все настільки погано у їхніх стосунках?

Раніше коли Марк рідко, але згадував свого батька, я завжди вважала, що його слова сильно перебільшені. Так, сталася трагедія, втрата матері, і це позначилося і на батькові, і на синові. Сталося непорозуміння, взаємні претензії наросли як снігова куля, і ось це вилилося в стіну відчуження. Звісно, ​​подібне я чоловікові не озвучувала. Це лише мої думки.

– Він допоможе. Але, - Марк б'є себе долонею по лобі. - Він поставив умову. Це ж мій татусь, хіба я міг чекати чогось іншого!

– Що за умова?

- Допоможи мені сісти, - брови зведені на переніссі, в очах блискавки. Не пам'ятаю, коли його бачила таким.

Відразу виконую його прохання. До болю кусаю губу, коли він фривольно проводить рукою по моїй талії, і прямує вниз. Чим більше ми разом, тим нестерпніші будь-які дотики чоловіка. Нерви закінчуються. Мені здається, настане момент, коли я просто не зможу стриматися і висловлю все в досить грубій формі. І звідки береться ця огидність? Адже Марк гарний чоловік. Але, на жаль, моя реакція на нього залишає бажати кращого.

А лазневих процедур я взагалі боюсь як вогню. А Марк, навпаки, на них чекає з нетерпінням, і щоразу сподівається, що я здамся. Побачу його у всій красі, розтану під пестощами. Тільки кожна ласка – це катування для мене. І в такому чоловікові я точно не зможу зізнатися. Тим більше, коли він у такому стані.

- Може ну цю розмову, - шепоче, вмить охриплим голосом. - Ходімо в кімнату, займемося чимось приємнішим, - пожирає мене очима.

- Марку… - відходжу до вікна. Я вже не знаю, як культурно відбиватися від його натисків. – Нині реально не час.

- А коли воно настане, га? Ілоно, я ж не залізний! – дивиться на мене цим поглядом сповненим відчаю та гіркоти.

- То що сказав твій батько? - Змінюю тему. Не виходить навіть приховати різкості у голосі.

- Він хоче, щоб я повернувся, - випльовує слова, ніби його змушують прямувати в пекло.

- На батьківщину? - Мій голос тремтить.

Я знаю, що ми з Марком із одного міста. І це хвилює мене набагато більше, ніж мені хотілося б.

- Він сказав, що сплатить лікування. Але хоче, щоб я приїхав до нього. І після операції жив у нього в хаті під боком. Батько знову грає у свої ігри. І плювати йому на мене!

- Марку, він просто хоче, щоб ви зблизилися. Адже стільки часу втрачено, і ви неначе чужі.

- Це шантаж, Ілоно! Низький та підлий. Він розуміє, що я не маю виходу. Він платить бабки, отже, замовляє музику і змушує нас з тобою танцювати під його дудку! – б'є кулаком по столу.

- Головне - ти видужаєш. Буде операція. Решта все другорядне. І без твого батька нам нема де взяти грошей.

- А ти готова жити з ним під одним дахом? Чи готова повернутися до країни, з якої втекла? Чи залишиш мене? Я розумію, що тобі зовсім не обов'язково тягнутися за мною.

- Звісно, ​​я поїду! Це навіть не обговорюється, - вигукую, перш ніж встигаю, хоч щось проаналізувати.

Адже мені доведеться виїхати з насидженого місця. Повернутися в місто, яке подарувало мені перше кохання. На місце, де я колись була щаслива. І в той же час, саме там живе людина, яка має в руках моє серце, і вона мене ненавидить. Але ж місто у нас велике, шанс зустріти Влада мінімальний. Але там рідна земля. І, можливо, там мені буде краще.

А те, що доведеться жити під одним дахом із незнайомими мені людьми, то це вже якось упораюся. Чи не звикати. Тим більше, вибору я не маю. Марка в такому стані я точно не залишу. І докладу всіх зусиль, щоб помирити його з батьком.

Після цієї розмови я більше не можу знайти собі місця. Усі думки крутяться навколо цієї поїздки. Я навіть Льоші не повідомила про наші плани. Вирішила зробити другові сюрприз. А раптом це сама доля веде мене до батьківщини? А що тут мене тримає у Німеччині? Я як була сиріткою, так і залишилася, ні кола, ні подвір'я. І ще на додачу розчавлене серце.

Чим менше часу залишається, тим похмурішим стає мій чоловік. Він тремтить від однієї думки про повернення на батьківщину. До останнього шукав варіанти. Намагався взяти кредит у банку. Обдзвонював друзів. Все безрезультатно. І день нашого від'їзду наближається. Вже всі речі запаковані. Сидимо на валізах. А в мені все міцніє дивне відчуття – ця подорож змінить у моєму житті багато чого.