Моя в борг - Джулія Ромуш

У кімнату заходять ті самі громили, які запихали мене в машину і я відразу з жахом усвідомлюю, що втекти не вийде. Мені просто не дадуть цього зробити. Не дозволять.

- Можеш іти, - здригаюсь від голосу Бакера. 

Це все якийсь жах. Страшний сон. Ось тільки прокинутися не виходить, як би я не намагалася.

Продовжувати стояти на місці немає жодного сенсу. Бакер уважно спостерігає за мною. Дивиться так, що шкіра спалахує від його наполегливого погляду. Я роблю вдих і разом з ним крок уперед. Один із громил відступає убік, дає мені пройти до дверей. Зараз я відзначаю величезний плюс своєї весільної сукні - під цією пишною спідницею не видно, як сильно тремтять від страху мої ноги.

Як тільки виходжу з кімнати, в якій мене утримували в полоні, відразу обертаюся на всі боки. Потрібно вивчити цей дім. Мені потрібно розуміти як звідси можна втекти. Які є варіанти. Коли мене сюди привезли, я не могла розглядати все навколо. Я ледве не померла від страху і серцевого нападу. Але пам'ятаю, що бачила ліс, ми точно не в місті й це погано. Дуже погано для мене.

Коридор дуже довгий, я практично не бачу нічого, крім дверей і яскравого світла в кінці коридору.

- Ліворуч, - здригаюся від грубого чоловічого голосу. Це один з громил наказав мені.

Мовчки йду куди сказали. Ми підходимо до величезних сходів. Цей будинок здається в кілька разів більшим за той, у якому жила я.

- Нагору, - новий наказ. 

Слухняно підіймаюся сходами. Коли за спиною йдуть три величезні мужики, протестувати й обурюватись може бути небезпечним для здоров'я. Прикушую язик, коли хочеться в одного з них уточнити, чи вони завжди по троє ходять? Невже б зі мною один не впорався?

- Ліворуч, другі двері.

Прискорюю крок, щоб якнайшвидше позбутися їхнього суспільства.

- Я в кімнаті житиму сама? - На порозі розвертаюся до громила і запитую. Вони ж не підуть разом зі мною до кімнати?

- Заходьте в приміщення, - той, що стоїть до мене ближче, подається вперед і відчиняє двері. Я ж злякавшись не на жарт, моментально роблю крок назад, як тільки відчиняються двері. Він взагалі щось чув про особисті межі?

Як тільки опиняюся в кімнаті, моментально зачиняю двері. Нишпорю по них рукою у пошуку клямки чи замку. Але на дверях нічого немає. Ну, звісно, хто б сумнівався.

Затримую подих у перші секунди, бо мені здається, що ці громили зараз увійдуть до кімнати та будуть тут зі мною. Але видихаю як тільки чую кроки, які віддаляються. Пішли. Вони пішли. Для вірності злегка прочиняю двері та виглядаю в коридор. Від моїх дверей вони відійшли. Але один із них залишився стояти біля сходів і як тільки він повертає голову в мій бік, я одразу прибиваю назад двері.

Даю собі кілька секунд, щоб відновити дихання та обернувшись, окидаю поглядом кімнату. Насамперед кидаюся до вікна. На ньому немає залізних ґрат, а це вже добре. Це означає, що за бажання з вікна можна спуститися вниз. Швидко відсуваю штору убік. Перевіряю, чи відкривається вікно, і мало не верещу від щастя, коли ручка піддається, повертається вбік і вікно відчиняється. Навалююся всією вагою на підвіконня, перегинаюсь через вікно і тут же з вереском відстрибую назад. Прямо під моїм вікном стоять дві вівчарки. Досить мені тільки показати ніс, як вони почали голосно гавкати та кидатися на стіну.

- Чорт! - Шиплю та закриваю вікно. Було надто наївно вважати, що Бакер не передбачив усі варіанти.

Але навіть не собаки лякали мене найбільше. А те, що мені не здалося спочатку. З вікна я бачу густий ліс, поряд ніяких більше будинків. Тобто я можу кричати скільки влізе і ніхто мене не почує і не прийде рятувати. Господи, невже все це правда, а не якийсь дурний жарт?

Я починаю трохи відходити від шоку всього, що сталося. Слова хворого виродка знову і знову програються в пам'яті. "Нолан так і залишиться сидіти в моєму підвалі" - згадавши ці слова, всередині все холоднішає. Він посадив Нолана у підвал. Мене викрав. Що буде далі? Наскільки далеко він планує зайти?

Різко подаюсь назад і втискаюся спиною в стіну, коли ручка на дверях починає опускатися вниз, а потім двері відчиняються. Серце падає в п'яти від страху.

Я була певна, що на порозі кімнати побачу Бакера. Але мої очікування не виправдовуються. До кімнати заходить жінка, не можу визначити, скільки їй років. Здається, близько сорока. Я тихенько видихаю і намагаюся заспокоїтися, бо серце настільки тарабанить у грудях, що зараз вирветься на волю.

- Я принесла чисті речі, - жінка дивиться на мене, а потім йде до ліжка, в її руках стос із речами. Я ж продовжую стояти біля стіни й мовчки спостерігати за всім цим. - Душова кімната за цими дверима, - вона вказує мені на двері, які я навіть не помітила. Мене більше цікавило вікно і те, як звідси втекти, ніж щось інше.

Я ж продовжую просто стояти, ніяк не реагую, здається, навіть не моргаю. Я хочу, щоб вона вийшла з кімнати та щоб сюди ніхто більше не заходив. Судячи з усього, жінка розуміє, що ніякої реакції у відповідь від мене не дочекається і залишивши речі на ліжку, виходить та зачиняє за собою двері. Я ще кілька секунд гіпнозую закриті двері, а потім все ж таки відходжу від стіни. Підходжу до ліжка, окидаю поглядом стос одягу. Він весь новий, з етикетками.

Озираюсь назад на двері у ванну кімнату і закушую губу. Ні, я хочу піти туди не через його наказ. А через те, що на моїй шкірі його запах, і я досі відчуваю його дотик. Та й переодягнутися б не завадило, бо тікати у джинсах та футболці куди зручніше, ніж у величезній весільній сукні.

Підходжу до дверей у ванну кімнату, відчиняю. Коли бачу, що на дверях є клямка, полегшено видихаю. Хоч десь я зможу бути у безпеці. Звичайно в відносній, тому що вирвати цю клямку раз плюнути. Але це все ж таки краще, ніж нічого.

Коли бачу стос рушників, то вирішую не брати з собою одяг у ванну кімнату. На мокре тіло я все одно нічого не зможу нормально натягнути. Краще швиденько вийду з душу, витруся та все вдягну.