Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

– Ти їдеш! 

– Це не так. І якби ти зупинилась – ти б пересвідчилась у цьому. 

– Ти їдеш! – викрикує знову, поки я намагаюся наздогнати її… і розумію, що справді їду. Гучний дівочий сміх наповнює простір, поки я завмираю, спостерігаючи за тим, як природно виглядає тут Амелія. Як їй личить це королівство криги серед жовтневого міста. І наскільки щирою та безпосередньою вона може бути, коли забуває про власні страхи і не думає.

Після ковзанки, на якій я навіть жодного разу не впав. Після обіду, який минув за розповідями Амелії про її роботу… настав час прощатися. І ця частина – найважча. За цей короткий день я почувався щасливішим, ніж за десять років до того. Я відчував себе… нормальним. Необтяженим власними думками та зобовʼязаннями. А просто людиною. Щасливою людиною.

– Дякую, що відвіз. Тоді… у вівторок? 

– Я заберу тебе з роботи. Надішлеш адресу, щоб я не заблукав? – киваючи, дівчина забігає до підʼїзду, залишаючи мене на вулиці. І я відчуваю, як разом із собою, вона забрала усе щастя, яке було в світі.

Навіть повернувшись до власної квартири та збираючись на зустріч, я однаково повертаюсь думками до часу, проведеного удвох. І щойно зупиняюсь під рестораном, помічаючи як неподалік стоїть автомобіль замовниці… я не здатен викинути Амелію із власних думок. А ще… я почуваюсь огидно. Вперше за увесь час, я почуваюсь огидним і бажаю просто зараз зірватися з місця та втекти звідси.