Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

І ще більше боюсь, що вона дозволить залишитися у її житті… а потім дізнається правду.

– Ми встигаємо? – паркуючись на місці, бачу, як сильно вона хвилюється. Визирає у вікно та відвертається від нього, мов самого чорта побачила.

– Лише реклами пропустили. Я можу збігати за напоями та перекусом, якщо ти не проти, – але вона лише розгублено хитає головою, все ще косячись на сусідній автомобіль, – там що, хтось із твоїх колишніх?

– Ти що? – уся кров відступає від її обличчя, коли схилившись до мене, ледь чутно промовляє: – Це – завідувачка садочка, в якому я працюю. 

– І що тут такого?

– Ну як “ЩО?”, я ж вихователька! Як вона це сприйме? Що подумає?

– Гадаю, вона подумає, що у тебе побачення та порадіє за тебе, – забираючи із заднього сидіння пачку печива, простягаю його дівчині, натякаючи на завершення розмови. Але вона все ще продовжує поглядати у напрямку сусіднього автомобіля. І розуміючи, що її це не відпустить, аж поки не трапиться щось значно гірше – підсуваюсь і цілую її у щоку. Невинний дотик, від якого в мене перехоплює подих, а сама Амелія припиняє дихати і почервонівши до кінчиків пальців, дивиться на мене переляканим поглядом, навіть боячись кліпнути.

– Що ти? Ти навіщо? Ми ж домовлялись!

– Гадки не маю про що ми домовлялися. А тепер – дивись, мені цей фільм дуже подобається, – я навіть не уявляю що за фільм ми дивимося. Я не бачу і не чую його, не усвідомлюю та не розумію про що йдеться у стрічці. Я відчуваю, як моє серце витрибує із грудей, коли вона ненавмисне торкається до мене, відчуваю, як ладен гори звернути, коли замерзнувши, вона дозволяє її обійняти, а я ігнорую той факт, що міг би увімкнути обігрів, та егоїстично насолоджуюсь кожною миттю, проведеною разом.

І коли сеанс уже закінчується, а всі автомобілі, включно із завідувачкою дитсадка, зникають із поля зору – я розумію, що не хочу розлучатися з нею.

– Пропоную зараз поїхати до тебе, – від шоку Амелія лише розкриває рота, але так і не промовляє ані слова. А я лиш зараз усвідомлюю, що бовкнув, – дорогою прихопивши чогось поїсти та вигадати легенду!

– Про кого? 

– Про ельфів. Про ельфів на рожевих поні, – вона розгублено дивиться на мене, а за мить заходиться сміхом, поки ми зупиняємося біля цілодобової закусочної та виходимо з автомобіля, – нам потрібно мати одну версію подій, на випадок, якщо хтось запитає як ми познайомилися. Аби не виглядати, мов останні брехуни. Плюс, якщо нас запитуватимуть окремо – то ні в кого не повинно виникнути навіть сумніву у нашій щирості. А тепер обирай – ти будеш бургери, чи шаурму?

– Знаєш, якби я справді пішла з тобою на побачення і ти нагодував мене шаурмою, то навіть не зважаючи на твоє гарне личко – я б заблокувала твій номер, – усміхаючись, вона забирає у мене меню, поки я задумуюсь… а може й справді… довідатись, про що Амелія мріє та втілити це у життя?