Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Амелія

– Пані Амеліє, до побачення!

– До побачення, Микитко! 

Усміхаючись хлопчикові, махаю на прощання, киваю його мамі. Щодуху намагаюся триматися, але, розуміючи, що Марк уже чекає мене біля воріт, відчуває таке сильне хвилювання, що навіть тремтять руки. Можливо, це дурнувата затія? Можливо, мені не варто йти до нього та робити всі ті речі, що викликають у мені стільки почуттів? Розумію, що наші зустрічі несправжні, але вчора на ковзанці… Коли ми їхали разом, тримаючись за руки… Я почувалася такою вільною і щасливою, як у дитинстві. Ніби мені розпустили крила.

Дзенькає телефон і я підстрибую на місці. Це Марк і він уточнює, чи я ще не звільнилася. Глибоко вдихаю і, беручи пальто, виходжу з садочка. 

Кожен крок дається важко, ніби ноги загрузають у чомусь густому та тягучому. 

У світлі вуличного ліхтаря бачу Марка, який сперся на чорну автівку, засунувши руки до кишень штанів. Одягнений у все чорне, він здається мені надто ідеальним. Погляд примкнутий до мене, ніби я модель на подіумі, а не звичайна вихователька у садочку. Підходжу ближче й, на мить глянувши в гарні сірі очі, швидко опускаю погляд нам під ноги.

– Привіт, – Марк вітається першим. Ступивши крок, несподівано цілує у щоку, заставши мене зненацька. 

Привітавшись, відчуваю, що червонію, нервово перебираючи у руках сумочку. А ще не можу стримати дурнуватої усмішки – сором'язливої, аж занадто дитячої як для дорослої жінки. І найголовніше – в грудях, у животі та у серці з'являється приємний лоскіт, піднесення. Щастя. Але як я можу його відчувати? Чому? Це ж усе не навсправжки?

– То куди… – замовкаю, бо серце так гучно калатає, що не дає нормально говорити.

– Ти була коли-небудь у Кінодромі? – він бере мою руку та переплітає наші пальці. Цей жест здається мені настільки інтимним, що дихати стає важко. Змушую себе поглянути на нього і… більше не можу відвести погляду. 

– Ти такий гарний, що я почуваюся поряд з тобою Попелюшкою… Можна хоч зайдемо до мене, щоб я могла одягнути сукню, а не цей простенький костюм? Встигаємо? На скільки сеанс?

– Попелюшкою? – усміхаючись, відчиняє мені пасажирські двері. – Найпрекраснішою дівчиною на балу?

Сідаю в авто та заплющую очі, намагаючись вгамувати ураган з відчуттів. Здається, ніби двадцять три роки я тримала всі переживання у собі і тепер Марк їх розворушив, ніби осине гніздо, примножив у сотні разів, і вони збираються вирватися на волю.

– Ти мені лестиш, – кажу йому, коли сідає поряд. 

– Амеліє, – знову бере мою руку і всередині знову з'являється трепет. – ти справді дуже гарна. Чарівна, мила, витончена. І не важливо, який на тобі одяг. Але якщо це так важливо для тебе, то ми заїдемо, щоб ти могла переодягнутися. Сеанс починається через годину, а їхати туди п'ятнадцять хвилин.

Всю дорогу Марк не відпускає мою руку, вправно кермуючи однією. І навіть коли я кажу йому, що це небезпечно, він все одно тримає її, погладжуючи кісточки пальцями. А мені здається, що я могла б робити це вічно.

– Зайдеш? – запитую, коли зупиняємося біля мого дому.  

– Зайду.

Відповідь мене спантеличує. А чого я чекала? Відмови? Хотіла, аби він дочікувався мене тут, нудьгуючи у машині?

– Ця квартира дісталася тобі від бабусі? 

Ми заходимо у під'їзд та піднімаємося сходами на другий поверх.

– Так, – відмикнувши двері, заходжу та вмикаю світло, – дім старий, але тут живуть дуже хороші люди. Ну, майже всі. В сім'ї не без… як то кажуть.

– У тебе затишно. Ніби в дитинство потрапив.

Розуміючи, що він дивиться на старий комод, що старший за нас обох разом узятих, нервово сміюся.

– Та все ніяк не викину. Ходімо, ти будеш чай?

– А можна каву?

Йдучи на кухню, відчуваю, що він прямує одразу за мною, прямо за моєю спиною. На мить уявивши, як він мене обіймає зі спини та цілує у шию, вкриваюся сиротами та ледь не зашпортуюся за поріг.

– На ніч? – голос мене видає і від цього тільки гірше. Повернувшись до Марка обличчям, насмілююся глянути у вічі. 

Приходить розуміння, що він, либонь, перший чоловік у цій квартирі за стільки років. Не рахуючи тата, звісно. 

Чоловік довго не відводить погляду, ніби хоче прочитати у моїх очах усі секрети. Немає їх, Марку… Хіба те, що в грудях ворушиться. Але про це тобі краще не знати.

– Минула ніч… – осікшись, він заплющує очі та кривиться. – Погано спав, тому хочеться трохи бадьорості.

Господи, яка ж я дурепа! Він провів ніч із жінкою, спав із нею, кохався, а я тут іще думаю про якісь недолугі почуття у своїх грудях.

Відвернувшись, швидко вмикаю стару кавоварку, сподіваючись, що Марк не вертітиме від моєї кави носом. Можливо, він взагалі звик до вишуканих дорогих напоїв, а я тут із цією…

– Коли закінчить текти, можеш брати. В холодильнику є молоко, якщо потрібно. Піду переодягатися. Не люблю спізнюватися на початок фільму.

Не дочекавшись відповіді, втікаю до спальні та зачиняю за собою двері. Замикаюся. Не знаю навіщо роблю це, адже Марк точно не став би підглядати. Але мамині настанови звучать у голові частіше, ніж мені того хотілося б…