Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Марк.

Її очі наповнюються сльозами і я не можу зрозуміти від страху, чи від розпачу? Невже Амелія настільки боїться чоловіків, що ладна розплакатися від однієї думки, що я проведу поряд аж три вечори до тієї клятої зустрічі випускників? Та попри те, що я ненавиджу її однокласницю, яка змусила дівчину так нервуватися, я водночас ладен розцілувати її за те, що повернула дівчину у моє життя. Адже якби не все це – Амелія так і залишалась би лише моїм прекрасним спогадом, до якого я час від часу повертаюсь думками. 

– Ти поснідала? – розгублено кліпаючи очима, вона мовчить довгі секунди, поки я дістаю гроші та залишвши їх на столику, підводжуся з місця. Увесь час Амелія прагне кудись втекти, заховатися. І я розумію причини. Усвідомлюю, що навіть старий знайомий не здатен подолати тієї прірви, що утворилась між нами за роки, проведені без спілкування. Але… навіть якщо все це закінчиться наступної суботи. Щойно зустріч завершиться і ми вийдемо із ресторану. Я хочу мати з нею спогади. Хочу поповнити свою скарбничку щасливих моментів, що розбавляють життя, кількома днями, проведеними із нею.

– Тобі вже час… так. Я вже все. Я розумію. Я тоді зателефоную завтра і домовимося. Можемо у скайпі зідзвонитися, бо я на іншому кінці міста живу. Так швидше буде, бо ж садочок до восьмої, а ти… ну сам знаєш. Робота.

Вона говорить аж надто багато. Надто швидко. І майже незвʼязно. Але мене тішить вже той факт, що Амелія говорить! Це вже пів шляху до успіху.

– У мене справи на восьму. А до того часу – пропоную просто прогулятися. Поговорити, познайомитися. Минуло стільки років, що… нам потрібно оновити дані, – усміхнувшись, вона несміливо дивиться у мої очі та киваючи, підводиться з місця. Але не вкладає свою руку у мою простягнуту. Лиш ніяково знизує плечима, мов один дотик до мене робить їй неприємно, та прямує до виходу, поки офіціант, розмахуючи руками, біжить до столика. Та щойно помічає гроші, спокійно забирає їх та відходить до бару. Я ж прямую за дівчиною, боячись, що вона зараз просто втече та заблокує мій номер.

У мене надто мало часу. О восьмій я мушу бути на корпоративі у однієї з постійних клієнток. Святкування річниці її компанії, тож мушу вдавати її пару. І чим більше часу я проводжу з Амелією… тим більше розумію, що настав час прощатися з цим. Відпускати. 

Я погоджувався на цю роботу, лише через гарні та легкі гроші. Але зараз… я загруз у брехні. І лиш сьогодні усвідомив, що з таким способом життя я довго не протягну. Я не зможу знайти собі пари. Так і залишусь хлопчиком на побігеньках. Жодна жінка не прийме того, що її чоловік ночами розважається з іншими жінками. 

Час братися за розум.

– Ти ще любиш ковзанку? – розгублено кліпаючи очима, вона оглядає мене, мов за ті кілька секунд, що я провів не в полі її зору – встиг пошкодили лобні долі мозку.

– Так. А що?

– Тоді ми йдемо на ковзанку, – відчиняючи для неї дверцята, помічаю, як дівчина заперечливо хитає головою.

– Я в сукні.

– А я в сорочці. Ми будемо найгарніші на всій ковзанці! Але наступного разу варто одягати тобі весільну сукню, а мені костюм. Тоді точно ніхто не зможе перевершити нас.

Вона усміхається, сідаючи всередину та відводить погляд, поки мій розум намагається прокласти найзручніший маршрут, аби провести якомога більше часу з Амелією та встигнути на роботу. Я не знаю, що із цього вийде… ба більше – переконаний, що все таємне рано, чи пізно стане очевидним, а отже – просто ризикую виглядати у її очах останнім, з ким вона взагалі колись заговорить. Але хочу використати ті короткі миті, які ми можемо провести разом. 

Скільки б не минуло років – а я досі її не забув. 

Мабуть, є почуття, які не зникають. Люди, що не забуваються. І якщо я приречений на самотність, то бодай кілька вечорів, проведених із Амелією зможу зберігати у власній памʼяті, відчуваючи себе живим. 

Зупинившись біля ковзанки, забігаю всередину, беручи дві пари ковзанів та залишивши пальта у гардеробі, веду її на кригу, помічаючи захоплення, що іскриться у зелених очах. Дівчина бігає поглядом по майже порожній залі та усміхається. Я памʼятаю, як вона розповідала про те, наскільки сильно любить кататися на ковзанах. Колись вона мріяла займатися цим, марила фігурним катанням… але батьки боялися, що подібний спорт нашкодить їй. Та й… не було у нашому місті подібних гуртків. От тільки ковзанка, яка працює із жовтня до квітня. І замерзла річка на виїзді із міста. 

Та щойно Амелія стає на кригу, вона відштовхується від огорожі, граційно виїжджаючи на центр, розкидає руки у сторони та описує велике коло, здається, не помічаючи геть нічого довкола. Єдине, що має значення – це її рухи, повільні, мов танець. Її волосся злітає вгору, коли дівчина робить оберт і повільно спадає на тендітні плечі та обличчя, приховуючи її щасливу усмішку від сторонніх очей. 

– Ти йдеш? – я б і радий був піти… та кататися я майже не вмію і побачивши те, на що Амелія здатна – почуваюся йолопом, розуміючи, що наступну годину проведу біля бортика, аби не впасти. 

Але щось у ній змінюється. Мов на кризі дівчина забуває про свої страхи та комплекси. Вона наближається до мене, хапаючи за руку і навіть не зупиняючись, аби я зреагував, тягне за собою, змушуючи відчепитися від опори та їхати слідом.

– Я б не радив так ризикувати. Катаюся я ще гірше, ніж готую. А це, повір, геть не моя сильна сторона. Тож краще постав мене туди, звідки взяла. Я… постою, – та замість відповіді дівчина лише сміється, відпускаючи мою руку та залишаючи посередині ковзанки і, мов хижак, намотує кола, поки я сам почуваюся геть безпорадним, – Зі всіх твоїх ідей – ця найріша.