Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Марк.

Її пропозиція спантеличує мене. Дивлячись на прекрасну дівчину, я не можу повірити, що вона… боїться чоловіків? Але водночас всередині мене жевріє надія на те, що це доля дає другий шанс. Ідіот, і я це визнаю, адже який другий шанс? У нас і першого не було. Я так довго вагався, що проґавив його. А коли зупинився та зміг перевести подих – гадав, що в Амелії власне життя. Вона навчалась та мешкала вже в іншому районі міста. І я відпустив усі думки про неї. Вважаючи, що так буде правильно. Не шукав її у соцмережах, якими й сам не користуюсь, намагався не пригадувати намарне. Бо знав, що вона ніколи в житті не погодиться бути з… ескортником. Я так довго приховував те, ким я є, що вже і не знаю хто я насправді. 

Коли під час чергової сутички вдома у батька трапився інсульт, а за два місяці він помер – мені було не до пояснень. Були потрібні гроші. А де їх взяти, якщо батьки пʼють? Матір навіть не навідувала його у лікарні, усе, що було – пропивала. Тому я мусив піти працювати. Спершу вантажником, потім різноробочим. А потім… моє життя дуже дивно обернулось. Я зустрів жінку, коли мені було 19. Їй на той час було вже 37. І хоч я виглядав старше свого віку, та однаково було зрозуміло, що я значно молодший за неї. І вона запропонувала мені супроводити її на зустріч. Інесса тоді переживала важке розлучення з чоловіком, якому присвятила двадцять років свого життя. І їй кров з носа, як потрібен був молодий, привабливий чоловік поряд. Я спершу не вірив та гадав, що жінка мене розігрує. Чому доросла, красива жінка пропонуватиме таке хлопцеві, що прийшов їй вікно підкрутити, аби не дуло з нього?! Та коли Інеса підійшла до столу та діставши із неї пачку купюр, кинула ту на стіл та повторила своє запитання – я зрозумів, що це не жарт. 

Так все й почалось.

Спершу вона. Потім кілька її заможних подруг, яким була потрібна гарна оболонка поряд. А далі моя слава розлетілась вузькими колами. Мене використовували, мов аксесуар. Але й платили пристойно. Кілька тисяч за ніч, аби я прикидався шалено закоханим та ідеальним партнером, були вагомою мотивацією. 

Та пішовши на це, я знав, що шляху назад не буде. 

За ці роки я здобув освіту. Привів до ладу власне житло. Назбирав пристойну суму. Встиг побувати у трьох десятках країн.

Але все це… все це не було вартим того, як я почуваюся зараз. Коли дівчина, про яку я міг лише мріяти, сидить навпроти та боїться в очі поглянути. Коли я торкаюсь її руки, відчуваю, як власне серце заходиться у галоп. Але водночас, я відчуваю шалений сором. Бо щойно Амелія дізнається чим я заробляю – вона з огидою викреслить мене зі свого життя та піде не озираючись. 

– Ти знову про Гітлера думаєш? – запитує з усмішкою на обличчі, та щойно я підіймаю погляд – червоніє і відвертається. І лише зараз я починаю розуміти, ким є ця дівчина навпроти. Попри те, що минуло стільки років – попереду сидить та сама соромʼязлива Амелія, що й у юності. Вона так само боїться дивитися в очі, нервується і готовий закластися, що якби я не тримав її за руку – вона б нервово зминала серветку, як завжди робила зі спідницею сукні, чи навіть листком, який знаходила на вулиці. Її це заспокоювало. 

– Я думаю, що… нам варто б нарешті поснідати та спробувати підготувати якусь легенду для твоїх однокласників. Ти не подумай, що я тебе залякую, але ж вони однозначно запитають про все.

– То я маю звикати до тебе, чи вигадувати історію? – підозріло звужуючи очі, Амелія нарешті дивиться на мене і вперше за увесь ранок, я бачу у її погляді сміх. Він буквально іскриться з зелених очей і за мить дівчина починає сміятися, геть нерозбірливо промовляючи: – Пробач. Я не думала, що це лунатиме так, мов у мене якісь проблеми і я не здатна опрацьовувати понад одну дію за раз.

– Це вже прогрес. Ти вже не дивишся на мене, мов на страшного і жахливого Крампуса, – припиняючи сміятись, вона робить глибокий вдих, заспокоюючись, а я хочу знову побачити її усмішку та почути цей прекрасний сміх, тому промовляю перше, що спадає на думку: – І чекай… ти кілька хвилин тому назвала мене гарним, чи мені здалось?

– Ще слово і я передумаю брати тебе з собою. Мені і самій не погано буде… буду фікус сторожити, – я бачу, що їй важко дається ця вдавана сміливість, але не здатен стримати радісної усмішки, коли червоніючи та відводячи погляд, вона нарешті промовляє бодай одне речення без одвічних “вибач” та спроб якось гарно все подати, аби нікого не образити. 

Та поки дівчина відновлює свій словниковий запас і ліміт сміливості на рік, який використала для останньої репліки, я дивлюсь на неї припускаючи одну думку. І чим більше Амелія ніяковіє під моїм поглядом, тим більше переконуюсь, що так! Так, чорт забирай, мені не здалось. Вона ніколи і ні з ким не зустрічалась! Бо інакше я пояснити всього, що відбувається не здатен. 

У памʼяті спливають уривки розмов із її батьком. Коли той довідався, що ми спілкуємось, він зустрів мене після школи та відвів за будинок, аби поговорити. Вʼячеслав Леонідович був лаконічний та суворий. Воно й не дивно, що суворий, адже Амелія – пізня дитина і у свої майже 60, коли їй було лише 15, він дуже боявся, що донька у щось втрапить. Тому він без нікому не потрібних танців довкола, прямо заявив, що такий, як я – не пара і не друг його доньці й аби я дорогу сюди забув. Я ще тоді відгавкнувся у відповідь, сказавши, що не його діло. Він щось казав про те, що вона – хороша дівчинка і не треба їй тих проблем, що я міг принести. Повторював, що є хороші, правильні хлопці, а є я. Які батьки – такі і діти.