Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Марк.

Крутячи у руках телефон, намагаюсь вигадати з чого почати розмову. 

Чорт забирай, стільки років минуло! Років десять відтоді, як ми востаннє бачилися. Я добре памʼятаю той вечір. Мені було сімнадцять, а їй чотирнадцять, ми сиділи у дворі на старих іржавих гойдалках, що своїм скрипом дратували нерви, довкола розливався аромат квітучої аличі, що всипала землю білим цвітом. Тоді здавалося, що все попереду і життя лише починається. Ми були геть дітьми, але мені довелось подорослішати надто рано. Той останній вечір поставив жирну крапку на моїй юності, змусивши зникнути із її життя. І я стільки років вважав, що це на краще. 

Амелія — інша. Вона ніколи не була схожа на дівчат, яких я зустрічав, ані до, ані після неї. Я не памʼятаю, як ми познайомились, але чудово памʼятаю, що вона була єдиною, хто не цурався мене. І ще тоді… багато років тому, коли ми були геть дітьми, я зрозумів, що вона була для мене особливою. Чим старше ставала дівчина, тим чіткіше формувались мої почуття до неї, тим краще я розумів, що насправді відчуваю до неї — спершу це була вдячність за те, що дівчина спілкується зі мною, потім радість від її появи. А ближче до шістнадцяти я зрозумів… що закохався в неї. Але не наважувався розповісти про це, хоч щовечора чекав на неї у дворі, вдаючи, що просто проводжу час на вулиці. Чекав, мов вірний пес, зазираючи у вікно її кімнати, що виходило у двір. І відчував, як незнайома хвиля тепла та щастя накриває з головою, коли дівчина визирала та усміхаючись, махала рукою. Я знав, що за кілька хвилин Амелія вигадає причину, аби спуститися і в нас буде нагода побачитися. 

Вона не знала про мої почуття, а мені не було важливо це. Єдине, що мало значення — одна можливість бачити її та чути дзвінкий голос, слухати усе, що вона розповідала, ловлячи кожне слово та у глибині душі сподіваючись, що колись я зможу прийти до неї і без сорому розповісти усе, що відчуваю до неї.

Минуло стільки часу. 

А варто було їй заговорити до мене — і я відчув те саме, що й багато років тому. Здавалось, що я вже не здатен нічого відчувати. Я гадав, що всі мої почуття зникли, вицвіли від часу та кількості пережитого і більше не живуть всередині мене. Я припинив сподіватися на зустріч. Більше не зʼявлявся у дворі, в якому ми жили. Не думав про неї. Бо не було часу. 

Я мріяв, що колись стану вартим її уваги.

А став тим, від кого її батьки наказували триматися якомога далі.

Виринаючи із власних думок та сумнівів, набираю номер, який записав та вслухаюсь у довгі гудки, намагаючись не думати про причину, чому вона була така розгублена. Та коли гудки обриваються, так і не отримавши відповіді, відчуваю болючий укол провини. Вона хотіла про щось поговорити, а я… поспішав. На роботу.

Роботу, що дала мені все. Але відібрала теж усе. 

Відклавши телефон на стіл, відходжу від вікна, бажаючи якомога швидше змити із себе цей запах жіночих парфумів, що здається, уже вʼївся в свідомість. Змити та забути всі ці погляди. 

Але щойно виходжу з кімнати — чую, як мій телефон починає дзвонити і бажаючи побачити там одне-єдине імʼя, повертаюсь назад. Амелія. Її імʼя, навіть написане грубими, друкованими літерами, викликає хвилювання всередині. Та памʼятаючи її лякливий характер, беру слухавку, аби не дати часу передумати. 

— Привіт, — виходить якось дивно, надто схвильовано, але здається, мов вона цього не помічає.

— Привіт, це я. Амелія, ну… сусідка. Памʼятаєш?

— Я знаю, — у нас дивна розмова. Стільки всього хочеться сказати, але звісно ж я не промовлю цього вголос. Тому очікую, коли вона скаже перша що її хвилює. Даю час, слухаючи її дихання, що переривається перешкодами на лінії звʼязку.

— Вибач, я… ти вибач, що я так, — вона затинається, як робила це завжди, коли хвилювалась і я відчуваю, мов усі ці роки, проведені нарізно, зникають. Мов вона — та сама юна дівчинка, що розповідає мені про свої проблеми у школі, вибачаючись через слово, за те, що вивалює усе це на мене. 

— Припини вибачитися, Амеліє. Я радий, що ти зателефонувала.

— Ти не змінюєшся з роками, — чуючи усмішку у її голосі, підходжу до вікна, визираючи на ранковий двір, що вже наповнюється дітьми. Вихідний, школярі, як завжди групками вибігають на вулицю, намагаючись спіймати кожну хвилину дитинства.

— Може хочеш поснідати? Ти ж у батьків?

— А це точно… буде доречно? 

— Я зайду за тобою за пів години, встигнеш? — погоджуючись, вона кладе слухавку, поки я біжу в душ, бажаючи змити із себе сліди минулої ночі та нашвидкуруч одягаючись, виходжу з квартири, відчуваючи дивне передчуття, якого не було вже надто багато років. 

Амелія виходить із підʼїзду, осяяна вранішнім сонцем, що відбивається від її каштанового волосся, виразні зелені очі затягують у свій вир, змушуючи почуватися тим самим збентеженим підлітком, кожен її крок сповнений плавності та грації, змушує мене заворожено спостерігати за дівчиною, боячись навіть вдихнути. Зупинившись за крок від мене, Амелія не підводить погляду, промовляючи лиш тихе:

— Дякую, що знайшов час зустрітися.

— Радий, що ти погодилась. То як, кава і щось солодке, чи щось нормальне? — ніяково усміхаючись, дівчина знизує плечима, залишаючи вибір на мій розсуд. Тому не вигадавши нічого краще, обертаюсь та прямую до припаркованого неподалік автомобіля, поки вона йде поряд. І ця тиша, що панує між нами, змушує розмірковувати над тим, що сказати? Чим заповнити ці незручні паузи?