Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Приїхавши до улюбленого кафетерію та зробивши замовлення, я роздивляюсь її, хоч і розумію, що не варто аж так відверто вирячатися. Проте, хіба ж накажеш власним очам? І Амелія теж кидає на мене зацікавлений погляд. Але не такий, як інші жінки. У ньому немає ані натяку на щось більше, ніж цікавість.

— Ти змінився, Марку, — киваю, стримуючи бажання, сказати наскільки, — навіть би не подумала, що… у ранок неділі у тебе не знайдеться інших справ, ніж пити каву зі знайомою із дитинства.

— Подругою, Амеліє. Ти була моїм єдиним другом, — замовкаю, коли офіціант ставить перед нами прибори та каву і помічаю, як дівчина обхоплює долонями горнятко, мов намагається заспокоїтися, — Розповідай, що привело тебе до мене.

— Мені потрібно… ти міг би, — накриваючи її руку своєю, помічаю розгублений погляд і набравши повні груди кисню, Амелія на одному подиху промовляє: — Прикинутись моєю парою на один вечір? Це для зустрічі випускників. 

— Що? — я не до кінця розумію почуте. У голові проносяться мільйони думок, починаючи від дурного жарту, закінчуючи тим, що Амелії відомо чим я заробляю на життя і вона… та навіть якщо це так, це не пояснює навіщо їй це.

— Гаразд. Вибач, забудь, — намагаючись висмикнути свою руку, вона відсувається від столу, але я втримую її долоню, розуміючи, що це не жарт. Дівчина на межі, аби не розплакатися.