Та зараз, дивлячись на Амелію, я розумію, що не існує “правильних” і “неправильних”. І не існує тих, кого б він схвалив.
І розуміння того, що у всіх її страхах є провина її батьків, змушує мене задуматись про все це з іншої точки зору. А якби ми народились в інших сімʼях, якби познайомились за інших обставин… чи могла б з цього щось вийти?
– Ти мене чуєш? – виринувши із власних думок, розумію, що я проґавив запитання.
– Можеш ще раз повторити? Не почув.
– Ким ти працюєш? – я знав, що це запитання спливе. Знав з тієї миті, коли взяв її номер. Та зараз я почуваюсь прибитим до підлоги. Здається, мов на мене звалюється реальність, якої я не витримую і от-от загину під її вагою. Та дивлячись у її очі… я не знаю, що відповісти. Правду – після якої вона піде? Чи збрехати, в надії на те, що у нас може щось вийти? Але ж клята правда завжди вийде боком!
