Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Амелія

– Зажди! Прошу, не йди, Амеліє. Я лише хочу пояснень.

Він досі тримає мої пальці, ніби… ніби боїться того, що піду. І від цього руки починають тремтіти. Він же не може через це так хвилюватися?

Його доторки впливають на мене надто дивно – хвилюють та збивають дихання. Я боюся цього. Тим не менше, коли Марк відпускає мою долоню, впевнившись у тому, що я нікуди не збираюся йти, відчуваю розчарування та навіть якесь спустошення. 

Хіба можливо пережити стільки всього лиш від звичайного доторку?

– Розповідай, – просить він м'яко. 

Кидаю короткий погляд на його зацікавлене обличчя, а потім повільно заплющую очі. Так буде простіше, якщо не бачитиму його. Якщо вдам, що я далеко звідси. На острові Амазонок, куди чоловікам закрита дорога.

– Ти сміятимешся, – гірко всміхаюся зі своєї жалюгідності. Хочеться викласти все, як є, але не знаю, з чого почати.

– Обіцяю, що ні.

Зітхаю, закриваю обличчя руками. У мене нічого не вийде! Як сказати йому, що я просто не змогла відмовити? Що Сніжана з легкістю мене притиснула та мало не змусила б піти на той вечір? 

– Не хочеться бути білою вороною. Всі мої однокласниці уже заміжні, мають сім'ї, чоловіків, дітей. А я… я досі… Загалом, хочу прийти на зустріч із вродливим чоловіком. І щоб вони нарешті відчепилися від мене та знайшли собі іншу жертву для обговорень.

Випаливши усе, мов на духу, забуваю лиш додати, що страшенно незручно почуваюся, коли поряд зі мною особа протилежної статі. 

– Але… чому саме я?

– Тому що більше немає до кого звернутися.

Марк мовчить надто довго. Розумію, що він не хоче мені допомагати. Соромиться, чи боїться. Чи просто не бачить сенсу витрачати на цю затію свій час.

– Все гаразд, Марку, – я досі на нього не дивлюся, але відчуваю присутність чоловіка фізично, – якщо в тебе не виходить, або ж… Загалом, мені й самій буде не легко. Тож, можливо…

– Я згоден, – тверда впевнена відповідь змушує скам'яніти. 

Хіба не цього я хотіла? Хіба не цього просила в нього? Але згода все одно лякає до паніки. Як тепер не видати перед усіма свій страх? 

Пригладжую волосся рукою та наважуюся поглянути на Марка. Схоже, що він ні на мить не відводив очей. Пильно дивився весь цей час, бачив всі мої емоції. 

Раптом він насуплюється, стає похмурим.

– Тільки взамін я попрошу щиро відповісти на одне запитання. 

Тепер я не в змозі відвести погляду через клятий страх. Роздивляюся його вродливе обличчя, поки маю таку можливість. Від того худорлявого хлопця з розтріпаним темним кудлатим волоссям не залишилося нічого. Тепер він чоловік. Дорослий, впевнений у собі та привабливий. Має якийсь дивний магнетизм, який змушує всередині все завмерти. 

Що він збирається запитати у мене? Про те, чому я просто не знайду собі справжнього чоловіка? 

Сковтнувши колючий клубок, який неприємно дряпає горло, киваю та затамовую дихання. Якщо запитання виявиться надто особистим, краще піду, ніж відповідатиму про незайманість у двадцять три чи щось таке.

– Цей глибокий страх, який не дає тобі навіть глянути на мене, це через мою сім'ю? Через те, що трапилося десять років тому?

– Ні, – розгублено хитаю головою, блідніючи в мить, – ні, Марку, це не так…

Звісно ж, ніхто достеменно не знав, що відбулося тоді, але чутки про Лебединських ходили різні. І приємними їх не назвеш.

– Я просто… – відчуття, ніби от-от втрачу свідомість. – Це в мене… я така… з усіма, Марку. Ти тут ні до чого…

Не віриться, що я сказала йому правду. Спину покриває холодом, мені хочеться провалитися під землю, зникнути з його очей, втекти якомога далі. Натомість продовжую сидіти, ніби прибита до м'якого крісла, та дивлюся на те, як напруженість на обличчі хлопця змінюється ошелешенням.

Не та вже Амелія, Марку, еге ж? Не відчайдуха, що готова знову з тобою щось утнути… Хоча, враховуючи мою пропозицію…

– Але я не розумію, – він знову насуплюється, але тепер радше через те, що задумався, – ти не була такою…

– Я просто хочу, – знову заплющую очі, однак, цього разу, щоб стримати сльози, – щоб ти пішов зі мною туди. Нічого не випитуй, будь ласка.

– Вибач, я не подумав…

– Мені вже пора, – підводжуся та вішаю сумочку на плече, – я напишу тобі в повідомленні час та місце зустрічі. Бувай, Марку!

Так хочеться глянути на нього знову, помилуватися, можливо, навіть усміхнутися, але мені страшно.

– Амеліє, – схоже, Марк сьогодні не збирається мене відпускати, – вони не повірять, якщо ти й далі будеш шугатися мене, ніби я Гітлер.

– Гітлер? – нащось перепитую, стискаючи сумочку в руках і дивлячись на неї ж. – Що ти пропонуєш?

– Якщо звикнеш до моєї присутності, зможеш хоча б тримати за руку, не червоніючи?

– Не знаю, – стенаю плечем. – Можливо. Або ні.