Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна
Стискаючи в руці невелику дорожну сумку, йду вулицею до нашого двору. Не хочеться. Щоразу, коли приїжджаю сюди, почуваюся школяркою, яку батьки змушували робити уроки, яку повчали, щоб росла слухняною та чемною, яку присоромлювали й запевняли, що чоловіки хочуть тільки одного, а до моєї душі їм діла нема.
А тепер вимагають, щоб я швидше знайшла собі пару…
Помітивши за кілька десятків метрів чоловіка, як завше, швидко відводжу погляд. Але й тих двох секунд, під час яких дивилася на нього, вистачає, аби зрозуміти – я його чудово знаю.
Цей дорого вбраний чоловік, старший за мене на три роки, він із сусіднього дому. І певний час ми були з ним найкращими друзями.
Так і йду, опустивши голову, за звичкою сподіваючись, що він мене не помітить, як і всі інші. І вже навіть видихаю з полегшенням, коли розминаємося, але раптом розумію – це мій шанс втерти носа усім однокласницям.
Зупиняюся й, озирнувшись, підводжу погляд.
– Марку!
Він обертається та дивиться на мене, ніби побачив живого мерця. Намагаюся усміхнутися, але лиш негарно кривлю губи – настільки важко знаходитися поряд із вродливим чоловіком.
– Амелія, це ти? – ступає крок вперед і, трохи схиливши голову, нарешті усміхається.
– Рада тебе бачити… – не витримую уважного погляду сірих очей та опускаю голову. – Можна з тобою поговорити? Мені потрібна допомога.
– Так, звісно. Це терміново, чи може зачекати до завтра? Я поспішаю…
– Може зачекати, – киваю, але так і не можу знову глянути в його очі. – Тоді побачимося…
"Якщо мені вистачить духу завтра про це заговорити" – додаю подумки та збираюся йти.
– Зачекай! Залиш свій номер, я наберу тебе завтра.
Швидко диктую номер, дивлячись на доглянуті та гарні чоловічі руки, які натискають на екран смартфона, на білу сорочку, яка обтягує міцні груди, та куртку на широких плечах, а потім прощаюся та швидко йду без оглядки.
Це буде важко. Це буде до біса важко! Але я повинна хоча б раз у житті довести усім, що нормальна!
