Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Амелія

– В страховому агентстві.

Легка усмішка з'являється на його обличчі. Звісно ж, він це робить з ввічливості, але моє серце чомусь вирішує інакше – стукоче та не бажає спинятися. Кивнувши, знову відводжу погляд. 

– А ти?

– Я вихователька в чудовому дитячому садочку "Веселка".

– І чому я анітрохи не здивований? – він знову бере мою руку та обережно лоскоче долоню пальцями. Відчуваю дивне піднесення, яке заповняє грудну клітку теплом. Мабуть, Марк намагається привернути увагу та хоче, щоб глянула в його очі. Повністю, з ніг до голови вкрившись червоною фарбою, переводжу погляд на нього.

– Амеліє, тобі доведеться звикати до моєї присутності, – його спокійний голос та приємні доторки до моєї долоні роблять щось неймовірне – весь інший світ перестає існувати.

– Так, я знаю, вибач, – усміхаюся надто широко, не можу нічого зі собою вдіяти. – Тільки не квап мене, прошу. Гадаєш це так легко?

– Впевнений, що ні, – киває, злегка насупивши брови, а я не можу натішитися тим, який же Марк гарний. 

Кожна риса обличчя, немов витесана талановитим скульптором. Помітно, що він доглядає за своєю зовнішністю. Темне волосся підстрижене: на скронях та потилиці коротке, а на маківці – довше, і воно ледь-ледь в'ється. Маркові неймовірно личить. Звісно, його кудлата густа шевелюра в юності мені теж подобалася. Тоді мені навіть вистачало сміливості просунути руку в неї та обережно смикнути. 

Усміхаюся, пригадуючи, як злісно примружував очі хлопець, коли я це робила.

– Тож, напевно, поцілунки трохи відкладемо, – промовляє він, відриваючи мене від маніакального вивчення його ідеальної зовнішності.

Я червонію ще дужче. Так хочеться втекти звідси світ заочі та покинути цю дурнувату затію! Але задоволене лисяче обличчя Сніжани, що весь час переслідує, не дає мені цього зробити.

– А це обов'язково?

– Ну… люди, які зустрічаються, вони, знаєш, час від часу цілуються. І не тільки.

– Окей! – починаю панікувати, розуміючи, куди він хилить. – Тільки можна… без цього "і не тільки"?

Мені й так уже забило дух. Здається, ще трохи і серце без мене втече на край світу, щоб вгамуватися.

– Амеліє, – усміхаючись, він простягає руку та гладить моє обличчя, викликаючи сироти по всьому тілу. Шкіра його руки напрочуд ніжна, приємна. Заплющую очі та, намагаючись не ніяковіти, дозволяю собі відчувати його пестощі. – Якщо звикнеш до мене, довіришся, то й інших не боятимешся. Не будеш самотньою.

Розплющую очі та ошелешено дивлюся на Марка. Звісно ж, я не цікавлю його. Він тримає мене за руку, торкається мого обличчя, тому що я сама попросила допомоги. Тоді чому ж так гірко на душі? Чому хочеться розплакатися?

– Дякую тобі, – попри болючий клубок в горлі усміхаюся Маркові тепло, наказуючи собі більше не вигадувати дурниці. Можливо, у нього взагалі є половинка. – Вибач, якщо це завдасть тобі клопоту, але мені справді потрібно трохи… досвіду. Інакше не помічу, як прийде старість, а я все одна та одна. Можливо, після зустрічі випускників мені й справді вдасться знайти собі живого чоловіка, – його обличчям пробігає здивування і я густо-густо червонію, уявляючи, що Марк міг надумати після моїх слів. – Тобто просто чоловіка… Я нічого такого не мала на увазі! Сподіваюся, що ти не подумав чогось… У мене нікого немає, ані живого, ані мертвого. Тобто… мертвими я б ніколи не цікавилася, це огидно. А от несправжнього… я маю на увазі… але їх у мене теж немає! Нікого в мене немає, навіть кота. Тільки діти є! Чужі діти… – бачу, що він щосили стримує посмішку, і продовжую говорити, мов мене хтось по плечах б'є. – Діти у садочку… в мене… є… Чорт!

Зрештою, заховавши обличчя у згині ліктя, лягаю на стіл. Дихаю глибоко, слухаю, як гулко б'ється неспокійне серце. Після такої промови зі мною хіба що глухий захоче продовжити спілкування. От і Марк мовчить. Чи то перебуває в шокову стані, чи утік та побіг брати білет на літак кудись далеко, за океан.

– Амеліє, нічого жахливого не сталося, – його голос тихий, заспокійливий, – ти дуже мила, не хвилюйся.

Тепла рука гладить моє волосся. Повільно, обережно. 

"Все це не навсправжки, – нагадую собі, – він лише допомагає мені. І нема чого думати, ніби це щось особливе!"

Підводжуся та глибоко вдихаю, поклавши долоні на щоки. Дивлюсь на стіл, на Марка погляд не підводжу. 

– Як часто ми зможемо бачитися на цьому тижні? – питаю, намагаючись зосередитись на тому, що важливо. – Боюся, нам не вистачить кількох зустрічей. Я б хотіла бачитися щодня. Якщо у тебе немає інших справ, звісно. 

– Вечори вівторка та п'ятниці у мене зайняті. І сьогодні… сьогодні у мене теж справи.

Значить, у нього таки хтось є. Мабуть, це на краще.

– Отже, маємо три вечори. Думаю, це непогано, – запевняю більше себе, ніж Марка. – Ти до шостої працюєш?

– Ні… Тобто, так, до шостої. 

– Добре, це добре, – ще не попрощалися, а я вже боюся нової зустрічі.

– Амеліє, – він знову бере мою руку, від чого вона від зап'ястка й аж до шиї вкривається сиротами, – розслабся, все буде гаразд. Обіцяю, що ми впораємося.