Навчи мене - Дарина Соль, Богдана Малкіна

Оглядаючи шафу, шукаю чогось привабливого, щоб бути йому під стать. Все не те. І лише одна чорна довга сукня, з розрізом майже до кінця стегна, здається мені найкращою. Ймовірно, мені буде не надто зручно у ній. Можливо, холодно. Але, принаймні, ми з Марком будемо схожі на справжню пару. 

Одягнувшись, нанісши макіяж, виходжу до чоловіка на кухню. Він стоїть до мене спиною, з чашкою в руках, дивиться у вікно.

– Я готова, – кажу несміливо, пригладжуючи волосся рукою. Здається, що воно весь час скуйовджується, хоча це не так.

Обернувшись, Марк завмирає на мить, а потім оглядає з ніг до голови. Коли на обличчі з'являється легка усмішка, я видихаю – все гаразд, я не надто вирядилася як для нашого тренувального побачення.

– Тобі дуже личить, – він іде до мене та, поставивши чашку на стіл, обіймає однією рукою за талію, іншу кладе на мою щоку. Тіло повністю завмирає. Я не маю сил відштовхнути його і найприкріше – не хочу цього. Хоча й розумію, що в нього є інша. – А ще ти перестала мене боятися так сильно. Ще трохи і взагалі станеш сама брати ініціативу у свої руки.

Він трохи вищий, тому я змушена дивитися на нього знизу вгору. Мов заворожена, не можу відвести погляду від прекрасних райдужок з темними візерунками. 

Чому він усе це робить, якщо в нього є жінка? Чи в них вільні стосунки, як зараз модно? Я нізащо на таке не погодилася б! Або мій, або…

Несподівано Марк схиляється, збираючись мене поцілувати. Десь із глибин виривається панічний страх і я вчасно встигаю його відштовхнути. Обертаюся та спираюся долонями на стіл, важко дихаючи. Серце розійшлося настільки, що я нічого, крім нього не чую. 

– Вибач, я…

– Просто попередь мене наступного разу, – перебиваю його, намагаючись пригадати всі можливі практики самозаспокоєння.