Сицилієць - Маріо Пьюзо

Але Турі не відповів. Кров вдарила йому до голови, і, щоб опанувати себе, знадобилися чималі зусилля. Марешалло розмахнувся кийком і вдарив одного із сусідів, який наважився запротестувати проти жорсткого поводження з батьками Ґільяно. Двоє інших карабінерів почали хапати жителів Монтелепре навмання й кидати у фургон, дорогою копаючи їх ногами та б’ючи кийками, не зважаючи на крики страху й протесту.

Раптом на вулиці перед карабінерами опинився сам-один чоловік. Він кинувся на маресьяло. Пролунав постріл — і чоловік упав на бруківку. В одному з будинків закричала жінка, тоді вибігла на вулицю й кинулася на тіло загиблого. Турі Ґільяно впізнав її: то була давня подруга його родини, що завжди приносила його матері свіжоспечений пиріг на Великдень.

— Іди за мною, — прошепотів Турі, постукавши Пішотту по плечу, і побіг вузькими покрученими вулицями до центральної площі міста, з другого боку Віа Белла.

— Що ти робиш, чорт забирай? — несамовито крикнув Пішотта, але замовк. Раптом він чітко зрозумів, що саме спало на думку Турі. Фургон із полоненими має проїхати по Віа Белла, щоб розвернутися й рушити назад, до бараків Беллампо.

Біжучи темною паралельною вулицею, Турі Ґільяно почувався невидимим, подібним до бога. Він знав, що вороги навіть уявити собі не можуть, що він зараз робить, вони думають, що він утікає в безпечні гори. Турі охопило дике піднесення. Вони дізнаються, що ніхто не зможе нападати на дім його матері безкарно, наступного разу двічі подумають, перш ніж повторити це. Вони не зможуть більше холоднокровно стріляти в людей. Він змусить їх виявити повагу до його сусідів та рідних.

Ґільяно добіг до дальнього кінця площі й у світлі єдиного ліхтаря побачив фургон, що блокував в’їзд до Віа Белла. Наче він може пійматися в таку пастку. І про що вони тільки думали? Чи це приклад їхнього розуму? Він перейшов на іншу вулицю, що привела його до заднього входу до церкви, яка височіла над площею. Пішотта йшов за ним. Усередині вони перелізли через поруччя, що відокремлювали вівтар від решти церкви, і на мить зупинилися у святому місці, де колись давно обидва були служками й служили священикові, поки він читав для мешканців Монтелепре недільну службу та проводив причастя. Тримаючи зброю напоготові, вони стали на коліна й незграбно перехрестилися; сила воскових статуй Христа, увінчаного терном, позолоченої й повапленої Діви Марії в блакитному вбранні, рядів святих на якусь мить затупила їхню пристрасть до бою. Однак вони побігли коротким проходом між рядами до великих дубових дверей, з яких можна було обстріляти площу. І знову опустилися на коліна, але вже готуючи зброю.

Фургон, який перекрив Віа Белла, подався назад, щоб пропустити авто із заарештованими на площу — зробити коло й повернутися на вулицю. Саме тоді Турі Ґільяно штовхнув двері церкви й сказав Пішотті:

— Стріляй понад головами.

З цими словами він розрядив свій автоматичний пістолет у фургон, цілячи в шини та двигун. Площу осяяло світло, коли двигун спалахнув, а за ним — і весь фургон. Двоє карабінерів на передньому сидінні вивалилися з авто, наче розхитані ляльки: подив не дав їм часу згрупуватися. За спиною Турі Пішотта стріляв у кабіну фургона з полоненими. Турі Ґільяно побачив, як водій вистрибнув з авто й упав, не ворушачись. З’явився інший озброєний карабінер, Пішотта вистрелив знову. Другий поліцай упав. Турі повернувся дорікнути другові, однак вітражі церкви раптово розсипалися на друзки під автоматною чергою, і кольорові уламки скла вкрили підлогу, немов рубіни. Турі зрозумів, що ніякого милосердя тепер бути не може. Аспану був правий. Вони мусять убивати або дозволити вбити себе.

Ґільяно потягнув Пішотту за руку, побіг назад через церкву до задніх дверей, темними покрученими вулицями Монтелепре. Він знав, що сьогодні полонені не мають жодної надії на втечу. Друзі подолали останню стіну міста, вибігли у відкрите поле й не зупинялися, аж поки не опинилися на безпечних гірських схилах, укритих велетенськими білими брилами. Коли вони дісталися вершини Монте-д’Оро в Каммаратських горах, саме займався світанок.

Понад тисячу років тому Спартак ховав тут свою армію рабів і звідси вів її на боротьбу з римськими легіонами. Стоячи на вершині Монте-д’Оро й дивлячись, як сходить променисте, живе сонце, Турі Ґільяно був повен юної радості від того, що втік від своїх ворогів. Він ніколи більше не підкориться такій же людині, як він сам. Він обиратиме, кому жити, а кому померти, і немає сумніву, що всі його вчинки будуть заради слави та свободи Сицилії, заради добра, а не зла. Він битиме тільки задля справедливості, щоб допомагати бідним. Він виграватиме кожен бій, завоює любов пригноблених.

Йому було двадцять років.

Дон Кроче Мало народився в селищі Віллабі — брудній дірі, якій принесе процвітання й славу на всю Сицилію. Місцеві не вбачали жодної іронії в тому, що він походив із набожної родини, яка виховувала його як майбутнього священика в лоні святої католицької церкви, у тому, що його повне ім’я було Крочефіссо[6] — так називали своїх дітей тільки найпобожніші батьки. Та й справді, коли він іще був струнким юнаком, його змушували грати Христа в релігійних виставах на Великдень і дуже шанували за те, як дивовижно він зображав благочестя.

Однак, коли на зламі століть Кроче Мало став дорослим, виявилося, що йому важко сприймати чиюсь владу над собою, окрім своєї ж власної. Він займався контрабандою, здирництвом, крав, і нарешті, що найгірше, від нього завагітніла юна дівчина з того ж села, яка грала невинну Магдалину. Кроче відмовився брати її заміж, заявляючи, що їх обох надто захопив релігійний екстаз вистави, а отже, йому слід пробачити.

Родина дівчини вирішила, що це