Сицилієць - Маріо Пьюзо

Тільки одна річ справді бентежила дона Кроче. Його єдиний син збожеволів, охоплений ексцентричним бажанням робити добрі справи. Його брат, отець Бенджаміно, не міг завести родину. Тож дон не мав кревного родича, якому можна було б заповісти свою імперію. Він не мав довіреного войовитого вождя, молодого, зв’язаного з ним кров’ю, який був би латною рукавицею там, де його оксамитова рукавичка виявилася б непереконливою.

Люди дона вже відзначили юного Сальваторе Ґільяно, і абат Манфреді підтвердив, що він має великий потенціал. А тепер усією Сицилією почали гуляти легенди про подвиги цього юнака. Дон Кроче відчув імовірне розв’язання своєї єдиної проблеми.

Наступного ранку після втечі з Монтелепре Турі Ґільяно та Аспану Пішотта викупалися у швидкому струмку, що біг за їхньою печерою на Монте-д’Оро. Вони підтягнули зброю до краю скелі, розстелили ковдру, щоб насолодитися рожевим світанком.

Грот Б’янка — довга печера, у кінці якої навала брил доходила чи не до самої стелі. Ще в дитинстві Турі та Аспану вдалось якось протиснутися понад брилами й знайти прохід, що пронизував інший бік гори. Він був тут іще до Різдва Христового, його викопала армія Спартака, що ховалася тут від римських легіонів.

Далеко внизу крихітним іграшковим поселенням лежало Монтелепре. Численні стежки до їхньої гори здавалися крейдяними хробаками, що чіплялися за схили. Сірі кам’яні будинки Монтелепре один за одним ставали золотими в променях світанку.

Ранкове повітря було чисте та ясне, плоди опунції на землі — прохолодні й солодкі, Турі вибрав один і обережно вгризся в нього, щоб освіжитися. За кілька годин спека перетворить плоди на позбавлені соку ватні кульки. Через його руку перебігали гекони, — великі кулясті голови на тоненьких комашиних ногах, — утім, попри безсоромно страшний вигляд, шкоди вони не чинили. Турі відмахувався від них.

Поки Аспану чистив зброю, Ґільяно дивився на місто внизу, голим оком вибирав крихітні чорні крапки — то люди йшли за місто обробляти клаптики своєї землі. Він спробував знайти свій будинок. Багато років тому вони з Аспану повісили на цьому даху прапори Сицилії та Америки. Хитрі й капосні, раділи тому, як схвалювали їхній нібито патріотизм, але справжньою причиною цього вчинку було бажання мати змогу спостерігати за домом, блукаючи в горах — мати цей заспокійливий зв’язок із дорослим світом.

Раптом Турі згадав те, що сталося з десять років тому. Фашисти, які хазяйнували тоді в селищі, наказали їм зняти американський прапор із даху Ґільяно. Хлопці так обурилися, що зняли обидва прапори, і американський, і сицилійський. Тоді вони віднесли їх до свого таємного сховку в гроті Б’янці й закопали біля завали.

— Стеж за шляхами, — сказав Ґільяно Пішотті, а сам пішов до печери.

Навіть через десять років він точно пам’ятав, де саме вони закопали прапори — у кутку праворуч, там, де брили сягали землі. Вони тоді вирили яму під валуном, а потім знову закидали її землею.

Земля на тому місці поросла тонким слизьким чорно-зеленим мохом. Ґільяно розкидав його чоботом, а тоді розрив далі камінцем. За пару хвилин прапори були відкопані. Американський перетворився на слизьке, зогниле ганчір’я, однак сицилійський вони загорнули в нього, тож він уцілів. Ґільяно розгорнув його: багряний та золотий кольори були такі ж яскраві, як у дитинстві. У прапорі жодної дірочки не було. Він виніс його назовні й зі сміхом показав Пішотті.

— Пам’ятаєш це, Аспану?

Пішотта витріщився на прапор. Тоді теж розсміявся з іще більшим захватом.

— Це доля! — гукнув він, одним стрибком скочив на ноги й вихопив прапора з руки Ґільяно.

Він підійшов до краю скелі й помахав прапором до міста внизу. Їм не треба було нічого говорити один одному. Ґільяно виламав молоде деревце, що росло на схилі, разом хлопці вирили ямку, закріпили в ній пагін, заваливши основу камінням, а тоді прикріпили прапора так, щоб він майорів усьому світові на позір. Нарешті сіли на краю скелі, очікуючи.

Перш ніж юнаки хоч щось побачили, настав полудень. Та й побачили вони всього лиш самотнього чоловіка на віслюку, що рухався запиленою стежкою до їхньої гори.

Минула ще година, а тоді, коли віслюк почав підніматися стежиною в гори, Пішотта сказав:

— Дідько, та той вершник менший за свого віслюка. Це мусить бути твій хрещений Адоніс.

Ґільяно почув зневагу в голосі Пішотти. Його друг — такий стрункий, такий ошатний, такий доладний — страшився фізичних вад. Його сухотні легені, що іноді кривавили вуста, викликали в нього огиду не через небезпеку, яку становили для його життя, а тому, що плямували те, що він вважав своєю красою. Сицилійці люблять давати людям прізвиська, пов’язані з їхніми фізичними недоліками чи особливостями. Якось приятель назвав Пішотту «паперові легені» і ледве не дістав удар кишеньковим ножем. Тільки сила Ґільяно змогла відвернути вбивство.

Ґільяно пробіг кілька миль униз схилом і сховався за величезним гранітним валуном. То була одна з їхніх з Аспану дитячих ігор. Він зачекав, доки Адоніс не промине його на стежці, тоді вийшов з-за каменя і, наставивши на хрещеного лупару, сказав:

— Стій де стоїш.

І знову ж то була дитяча гра. Адоніс повільно розвернувся, так, щоб приховати, що водночас дістає пістолета. Але Ґільяно, сміючись, зайшов назад за камінь, тільки дуло лупари виблискувало на сонці.

— Хрещений,