Сицилієць - Маріо Пьюзо

Пішотта та Ґільяно спостерігали, як Адоніс спускається стежкою до Монтелепре.

— Він такий коротун, — сказав Пішотта. — Значно краще вписався б до нас, коли ми гралися в розбійників у дитинстві.

Ґільяно повернувся до нього й м’яко сказав:

— І твої жарти тоді були б доречніші. Будь серйозний, коли йдеться про серйозні речі.

Але тієї ночі, перш ніж піти спати, вони обійнялися.

— Ти мені брат, — сказав Ґільяно. — Пам’ятай про це.

Тоді вони загорнулися у свої ковдри й міцно проспали останню ніч своєї безвісності.

Турі Ґільяно та Аспану Пішотта встали вдосвіта, ще затемна, бо, хоч це й було малоймовірно, карабінери могли рушити за ними в темряві, щоб заскочити їх із вранішнім сонцем. Минулого вечора вони бачили броньоване авто з Палермо, що приїхало до бараків Беллампо разом із двома джипами підкріплення. Протягом ночі Ґільяно робив розвідувальні вилазки вниз схилом гори, дослухаючись до звуків, які могла б видавати людина, наближаючись до скелі. Пішотта висміяв цю пересторогу.

— У дитинстві ми були тими ще відчайдухами, — сказав він Турі, — але ти думаєш, що ці ліниві карабінери ризикуватимуть життям у темряві чи пропустять нагоду добряче поспати вночі в м’якому ліжку?

— Мусимо виховати в собі хороші звички, — відповів йому Ґільяно. Він знав, що колись вони матимуть кращих ворогів.

Турі з Аспану виклали всю свою зброю на ковдру й ретельно оглянули її. З’їли трохи пирога, що спекла Ла Венера, запили вином, флягу якого їм лишив Гектор Адоніс. Хліб — теплий, пряний — гаряче влігся в їхніх шлунках, дав їм енергію, щоб спорудити на краю скелі завісу з пагонів та брил. З-за неї вони в біноклі спостерігали за містом та гірськими стежинами. Поки Пішотта був на варті, Ґільяно зарядив зброю й розклав набої по кишенях свого кожуха. Він усе робив повільно, обережно. Навіть зарив усі запаси в землю й прикрив великим камінням. Він нікому б не довірив ці дрібниці, тож броньоване авто, що виїздило з бараків Беллампо, помітив Пішотта.

— Твоя правда, — мовив він. — Авто їде рівниною Кастелламаре геть від нас.

Вони всміхнулися один одному. Ґільяно відчув тиху радість. Зрештою, боротися з поліцією буде не так уже й важко — дитяча гра, дитячі хитрощі. Бронемашина зникне за поворотом дороги, тоді зробить коло й в’їде в гори із заднього боку їхньої скелі. Певно, влада знає про тунель, чекає, що вони втікатимуть саме ним і вибіжать просто на автомобіль із його автоматичними пістолетами.

За годину карабінери відправлять вояків угору схилами Монте-д’Оро, щоб вибити їх звідти лобовою атакою. Добре, що поліція вважає їх юними дикунами, простими розбійниками. Багряно-золотий прапор Сицилії, який вони повісили на скелі, стверджував їхню легковажну нахабність — принаймні так думає поліція.

За годину вантажівка з поліцаями та джип із маресьяло Роккофіно виїхав із воріт бараків Беллампо. Два автомобілі неспішно дісталися підніжжя Монте-д’Оро й зупинилися. Дванадцятеро карабінерів, озброєних гвинтівками, висадилися на крихітні стежки, що вели вгору схилом. Марешалло Роккофіно зняв свого оздобленого стрічкою кептаря й махнув у напрямку багряно-золотого прапора, що майорів на скелі над ними.

Турі Ґільяно спостерігав за цим у бінокль з-за загорожі з молодняка. На якусь мить його стривожило броньоване авто з іншого боку гори. Чи не відправлять вони людей угору протилежним схилом? Але цим людям знадобиться кілька годин, щоб піднятися, вони не можуть бути близько. Він викинув їх із голови й сказав Пішотті:

— Аспану, якщо ми не такі розумні, як нам здається, сьогодні нам не вдасться повернутися до матерів та миски спагеті, як то було в дитинстві.

Пішотта засміявся.

— Ми завжди ненавиділи повертатися додому, пам’ятаєш? Але мушу визнати, тут веселіше. Уб’ємо кількох?

— Ні, — відповів Ґільяно. — Стріляй понад головами.

Йому згадалося, як Пішотта не послухався його дві ночі тому, тож додав:

— Слухайся мене, Аспану. Немає сенсу вбивати їх. Цього разу це ні до чого.

Юнаки терпляче чекали годину. Тоді Ґільяно просунув дуло дробовика поміж пагонів і вистрелив двічі. Дивовижно, як швидко розсипався цей впевнений рівний стрій — наче мурахи порснули у траву. Пішотта зробив чотири постріли. Хмарки диму з’явилися на схилі в різних місцях там, де відстрілювалися карабінери.

Ґільяно опустив дробовика, узяв знову бінокля. Він бачив, як маресьяло із сержантом узялися за радіопередавач. Певно, зв’язувалися з бронемашиною з іншого боку гори, попереджали, що розбійники йтимуть на них. Турі знову взяв дробовика, двічі вистрелив, а тоді сказав Пішотті:

— Треба йти.

Вони відповзли до дальнього боку скелі, подалі з очей нападних карабінерів, зісковзнули вниз усіяним камінням схилом, прокотилися з п’ятдесят ярдів, а тоді скочили на ноги зі зброєю напоготові. Зігнувшись, побігли вниз, зупиняючись тільки для того, щоб Ґільяно міг подивитися на нападників у бінокль.

Карабінери досі обстрілювали скелю, не зрозумівши, що двоє вигнанців уже обійшли їх із флангу. Ґільяно йшов першим крихітною, прихованою стежкою поміж масивними валунами. Стежка завела їх у лісок, там вони кілька хвилин відпочили, а тоді швидко й без жодного звуку побігли вниз. Менш ніж за годину юнаки вже були на рівнині, що відділяла гори від Монтелепре, однак оббігли його колом, до дальнього краю, так, щоб містечко лежало між ними та вантажівкою для вояків. Зброю вони сховали під куртками, тож ішли собі рівниною,