Сицилієць - Маріо Пьюзо
З арабської слово «мафія» перекладається як «притулок», і коли Сицилією в десятому столітті правили сарацини, слово прижилося в їхній мові. Протягом усієї історії сицилійський народ безжально пригноблювали римляни, папський престол, нормани, французи, німці та іспанці. Ці уряди робили з бідного робочого класу рабів, експлуатували їхню працю, ґвалтували жінок, убивали їхніх ватажків. Навіть багатіїв не обходила важка доля. Іспанська інквізиція святої католицької церкви позбавляла їх багатства за єресь. Тож «мафія» постала як таємна спільнота месників. Коли королівський суд відмовлявся судити норманського шляхтича, який зґвалтував дружину фермера, його вбивала банда селян. Коли голова поліції катував якогось дрібного злодюжку страшною cassetta, цього поліцая теж вбивали. Поступово ті із селян та бідняків, хто був найсильніший духом, утворили організоване товариство, що мало підтримку від народу й насправді стало другим, могутнішим урядом. Коли треба було відшкодувати заподіяне зло, ніхто не звертався до офіційної поліції — ішли до місцевого ватажка мафії, і він розв’язував усі проблеми.
Найстрашнішим для сицилійця злочином було видати владі будь-яку інформацію про будь-що, скоєне мафією. Усі мовчали, і мовчання це звалося омертою. За кілька століть ця практика поширилася до заборони надавати поліції інформацію навіть про злочин, скоєний щодо тебе. Будь-який зв’язок між народом і правоохоронцями з боку уряду зник, тож навіть малих дітей учили не давати чужинцям і найпростіших указівок, як знайти якесь селище або чийсь будинок.
Протягом століть мафія правила Сицилією, її присутність була така невиразна й потайна, що офіційна влада ніколи не могла до кінця зрозуміти обсяг цієї влади. До Другої світової війни на острові Сицилії ніколи не лунало слово «мафія».
За п’ять років після своєї втечі в гори дон Кроче став відомий як «професіонал». Тобто людина, якій можна довірити знищення іншої людини з мінімальним галасом. Він став «поважним чоловіком» і, владнавши певні справи, повернувся жити до рідної Віллаби, миль за сорок від Палермо. До цих владнань входила виплата компенсації родині дівчини, яку він збезчестив; згодом про це говорили як про доказ його щедрості, та це швидше доводило його мудрість. Дівчину ще вагітною відправили до родичів в Америку, назвавши юною вдовою, щоб приховати її сором, однак родина пам’ятала все. Зрештою, вони були сицилійці. Дон Кроче — вправний убивця, жорстокий здирник, член загрозливих «друзів друзів» — не міг покладатися на те, що все це вбереже його від родини, яку він так зганьбив. То було питання честі, і якби не та компенсація, вони мусили б убити його, незважаючи на наслідки.
Завдяки поєднанню щедрості з розсудливістю Кроче Мало здобув поважний титул дона. До сорокарічного віку його визнали головним серед «друзів друзів» і завжди кликали, коли треба було розв’язати найвідчайдушніші суперечки серед ворожих cosce мафії чи владнати найжорсткіші вендети. Він був поміркований, розумний, природжений дипломат, але найважливішим було те, що він не боявся крові. Поміж сицилійської мафії дон Кроче став відомий як «дон миру» і приніс усім процвітання: упертюхів ліквідовано завдяки розважливим убивствам, а він сам став багатієм. Його брат Бенджаміно став секретарем кардинала Палермо, та кров густіша за воду, тож передусім він був відданий донові Кроче.
Кроче Мало одружився й став батьком хлопчика, якого просто обожнював. Він іще не вирізнявся тоді тією обачністю, якої набув пізніше, та скромністю, якої мусив навчитись у часи нещасть, тож утнув дещо таке, що прославило його по всьому острову та викликало подив серед найвищих кіл римської знаті. Цей учинок походив від тієї незначної шлюбної незгоди, яку доводиться долати навіть найвидатнішим в історії людям.
Завдяки своєму високому становищу серед «друзів друзів» дон Кроче взяв дружину з гордовитої родини, яка незадовго до того купила дворянську грамоту за таку суму, що кров у їхніх венах сама собою стала блакитною. Після кількох років шлюбу дружина ставилася до нього без належної поваги, і він знав, що мусить це виправити — хоч, звісно, і не так, як звик. Блакитна кров дружини викликала в ній неповагу до практичних, приземлених манер дона Кроче, його звички мовчати там, де він не мав чого сказати, його непоказного одягу й манери вельми грубо командувати всім та всіма. До цього додавалися й спогади про те, як не стало й сліду від інших її залицяльників, коли дон Кроче оголосив, що претендує на її руку.
Звісно ж, дружина не виказувала відвертої неповаги. Зрештою, то ж було на Сицилії, а не в Англії чи Америці. Та дон був надзвичайно чутливою душею. Скоро він помітив, що його дружина не вклоняється землі, якою він ходить, і це для нього було достатнім доказом її нешанобливості. Тож він заповзявся завоювати її прихильність — таку, щоб вона тривала до кінця їхніх днів і він міг спокійно приділяти всю увагу справам. Його гнучкий розум взявся до цієї проблеми й породив план, гідний самого Макк’явеллі.
До Сицилії мав приїхати король Італії з візитом до своїх вірних підданих: вони справді були йому віддані. Усі сицилійці ненавиділи римський уряд і боялися мафії, але монархію вони любили, бо вона значно розширювала їхні родини, що складалися з кревних родичів, Діви Марії та самого Бога. Тож до візиту короля готували бучні свята.
У першу свою неділю на Сицилії король пішов на службу до величного собору Палермо. Він мав похрестити сина князя Оллорто, представника одного з давніх шляхетних родів Сицилії. Король уже став хрещеним батьком принаймні сотні дітей — синів фельдмаршалів, герцогів та найвладніших членів фашистської партії. То були суто політичні дії, спрямовані на укріплення стосунків між короною та урядовцями. Королівські похресники автоматично ставали лицарями корони й отримували на підтвердження цієї честі грамоту та орденську стрічку. А ще — маленький срібний кубок.
Дон Кроче був готовий: серед святкової юрми було три сотні його людей; його брат Бенджаміно був один зі священиків, що проводили церемонію. Дитину князя Оллорто похрестили, гордий батько