Сицилієць - Маріо Пьюзо
Гвинтівку Турі відкрито перекинув через плече. Нарешті він був готовий. Усміхнувся Пішотті, у якого були тільки лупара та ніж у чохлі за спиною.
— Я почуваюся голим, — сказав Пішотта. — Ти хоч можеш ходити в усьому цьому залізяччі? Якщо раптом упадеш, я тебе на ноги не поставлю.
Ґільяно досі всміхався загадковою усмішкою дитини, яка вірить, що весь світ лежить біля її ніг. Величезний шрам на тілі щемів від ваги зброї та боєприпасів, але він радо вітав цей біль. Він очищав його.
— Я готовий до зустрічі з батьками, та й з ворогами теж, — сказав він Пішотті.
Двоє юнаків рушили вниз довгою звивистою стежиною з вершини Монте-д’Оро до Монтелепре.
Вони йшли під склепінням зірок. Турі Ґільяно, озброєний проти смерті та її посіпак, насолоджувався пахощами далеких садів лимонових дерев і диких квітів і відчував спокій, якого ніколи ще не знав. Він більше не був безпомічний перед будь-яким ворогом ззовні й більше не мав розважати свого внутрішнього ворога, що сумнівався в його мужності. Якщо він завдяки своїй волі не помер, побажав, щоб його порване тіло зрослося, то тепер вірив, що може зробити це ще й ще раз. Ґільяно більше не сумнівався в тому, що на нього чекає велична доля. Він теж володів магією тих середньовічних героїв, які не могли померти, поки не дійдуть до завершення своєї довгої оповіді, доки не досягнуть своєї найвеличнішої перемоги.
Він ніколи не полишить цих гір, цих олив, цієї Сицилії. Турі не дуже чітко уявляв собі, якою буде його майбутня слава, але він у ній не сумнівався. Він ніколи більше не буде бідним юним селянином, який боїться карабінерів, суддів, продажного закону, що стирає все на порох.
Юнаки спустилися з гір до тих доріг, що вели до Монтелепре. Вони проминули замкнену статую Діви Марії з немовлям — їхні блакитні шпакльовані вбрання сяяли у світлі місяця, як море. Фруктові дерева пахнули так солодко, що Ґільяно мало не паморочилося в голові. Він побачив, як Пішотта зупинився зірвати опунцію, солодку від нічного повітря, і відчув приплив любові до друга, який урятував йому життя, любові, що сягала корінням проведеного разом дитинства. Він хотів розділити з другом своє безсмертя. Їм ніколи не судилося померти двома безіменними селянами на гірському схилі. Охоплений надміром почуттів, Ґільяно вигукнув:
— Аспану, Аспану, я вірю, вірю!
І побіг униз останнім схилом поміж примарних білих брил, повз замкнені святилища Христа та святих мучеників. Поряд із ним, сміючись, біг Пішотта, і вони разом увірвалися в місячне світло, що омивало дорогу до Монтелепре.
Гори перейшли із сотню ярдів зеленого пасовиська, яке вело до стін перших будинків на Віа Белла. Кожен дім за цими стінами мав власний город із томатами, іноді — самотню оливу чи лимонове дерево. Хвіртка до саду Ґільяно була незамкнена, і двоє юнаків тихо прослизнули всередину, де на них чекала мати Турі. Вона впала в його обійми, і сльози струменіли по її обличчю. Вона палко поцілувала його, шепочучи:
— Мій любий сину, любий сину…
А Турі Ґільяно вперше в житті зрозумів, що стоїть у світлі місяця, не відповідаючи на її любов.
Було майже опівночі, місяць сяяв яскраво, тож вони поспішили до будинку, щоб їх не помітили шпигуни. Вікна були міцно зачинені, а родичі Ґільяно та Пішотти — розставлені по вулицях, щоб попередити про патрулі поліції. У будинку чекали друзі та рідні Ґільяно, які зібралися, щоб відсвяткувати його повернення. Стіл накрили пишно, наче на Великдень. У них була ця одна ніч, перш ніж Турі оселиться в горах.
Батько Ґільяно обійняв його й схвально поплескав по спині. Обидві сестри були там, і Гектор Адоніс. Ще була сусідка — жінка на ім’я Ла Венера, вдова років тридцяти п’яти. Її чоловіком був відомий бандит на прізвище Канделерія — його близько року тому зрадили, і він потрапив у засідку поліції. Вона близько потоваришувала з матір’ю Ґільяно, але Турі був здивований, побачивши її на цьому зібранні. Запросити її могла тільки його мати, і він на мить здивувався — чому?
Усі пили, їли й поводилися з Турі Ґільяно так, наче він повернувся після довгої подорожі за кордон. А тоді батько захотів побачити його рану. Ґільяно підняв сорочку, відкриваючи великий полум’яний шрам, тканини навколо якого досі були чорно-сині від пострілу. Мати почала голосити, а Турі з усмішкою сказав їй:
— Тобі було б приємніше бачити мене за ґратами зі слідами від bastinado?
Хоча ця сцена відтворювала найщасливіші дні його життя, він почувався дуже далеким від усіх них. На столі стояли його улюблені страви: чорнильний кальмар, макарони із соусом з томатів та трав, смажене ягня, велика миска оливок, зелений та червоний салат, политі чистою оливковою олією першого тиснення, пляшки сицилійського вина в бамбуковій плетінці. Усе із сицилійської землі. Його батьки розповідали історії про своє життя в Америці, а Гектор Адоніс пригощав їх оповідками про славну історію Сицилії: про Ґарібальді та його знаменитих «червоних сорочок»; про Сицилійську вечірню, коли народ Сицилії повстав, вирізавши армію французьких окупантів багато століть тому. Ішлося завжди про Сицилію пригноблену — спочатку Римом, тоді маврами, норманами, французами, німцями, іспанцями. Горе Сицилії! Ніколи вона не була вільна, її люди завжди голодували, продаючи свою працю задешево, так просто проливаючи свою кров.
Отже, не було жодного сицилійця, який вірив би в уряд, у закон, у суспільний порядок — те, що завжди використовували, аби перетворити їх на робочу худобу. Турі
