Сицилієць - Маріо Пьюзо

Він грубо сказав:

— Ти помилився дорогою. Я ще не забрав свої товари. І цих мулів захищають «друзі друзів». Будь розумником і знайди собі іншого клієнта.

— Я хочу тільки забрати твоє життя, — м’яко відповів Пішотта й усміхнувся. — Був день, коли ти хотів побути героєм перед поліцією. Кілька місяців тому. Пригадуєш?

Маркуцці пригадав. Він розвернув мула начебто випадково, щоб прикрити руку від Пішотти, дістав пістолета з-за ременя й водночас смикнув повід мула, щоб вийти на зручну позицію. Останнім, що він побачив, була усмішка Пішотти, коли лупара вирвала його тіло із сідла й кинула в порох на дорозі.

Пішотта з похмурою радістю встав над тілом і зробив іще один постріл йому в голову, тоді забрав пістолета з руки Маркуцці та рушницю, яка висіла на ремені на його грудях. Переклав до своїх кишень усі кулі для рушниці з кишень покійного. Тоді швидко й ретельно розстріляв усіх чотирьох мулів — попередження для тих, хто може допомагати ворогам Ґільяно, хоч і не прямо. Він стояв на дорозі, тримаючи в руках лупару, повісивши рушницю мерця через плече, з пістолетом за поясом. Він не відчував жалю, власна жорстокість тільки тішила його. Бо, попри любов до друга, він завжди певним чином протистояв йому. І хоча Пішотта визнав Турі своїм ватажком, та завжди відчував, що мусить доводити своє право на їхню дружбу й бути таким же відважним і таким же розумним. Тепер він теж вийшов із чарівного кола дитинства, кола суспільства, і приєднався до Турі за його межами. Цим він навіки прив’язав себе до Турі Ґільяно.

За два дні, перед вечірньою трапезою, Ґільяно покинув монастир. Він обійняв кожного з ченців, коли вони зібралися в трапезній, подякував їм за доброту. Ченцям було прикро його відпускати. Так, він ніколи не виконував із ними релігійних ритуалів, не сповідався й не покаявся за скоєне вбивство, але деякі з цих ченців почали своє доросле життя з подібних злочинів і не судили його.

Абат провів Ґільяно до воріт монастиря, де на нього чекав Пішотта. Турі отримав від нього подарунок на прощання — статуетку чорної Діви Марії, копію тієї, що була в Марії Ломбардо, матері Ґільяно. Пішотта мав американський брезентовий наплічник, і Ґільяно поклав чорну Діву туди.

Пішотта скептично споглядав, як прощаються абат і Ґільяно. Він знав, що Манфреді — контрабандист, таємний член «друзів друзів» і справжній рабовласник для своїх бідолашних ченців. Тож він не міг зрозуміти сентиментальності їхнього прощання. Юнакові не спадало на думку, що любов, приязнь і повагу, які викликав у нього Турі, він міг викликати й у таких старих і владних чоловіках, як абат.

Хоча прихильність абата була щира, вона забарвилася корисливістю. Він знав, що цей хлопець одного дня може стати на Сицилії силою, на яку варто зважати. Це заплямовувало його шлях побожності. Турі Ґільяно ж був щиро йому вдячний. Абат урятував його життя, але на додачу до того ще й настановив його щодо багатьох речей і склав йому чудову компанію, навіть дозволив користуватися власною бібліотекою. Дивовижно, але він тішився і з софістики абата, вона видавалася йому хорошою рівновагою в житті: робити хороше, не завдаючи великої шкоди, врівноважити свою владу, щоб життя йшло гладко.

Абат та Турі Ґільяно обійнялися. Турі мовив:

— Я в боргу перед вами. Згадайте про мене, коли вам знадобиться допомога, будь-яка. Зроблю все, що ви попросите.

Абат поплескав його по плечу.

— Християнське добро не вимагає відплати, — мовив він. — Повертайся на Господній шлях, сину мій, і віддавай йому належне.

Однак то були завчені слова, бо він добре знав таку юнацьку невинність. З неї може повстати в полум’ї диявол, щоб зробити все, що захоче. Він не забуде обіцянки Ґільяно.

Попри протести Пішотти, Турі вдягнув брезентового наплічника, і вони разом вийшли за ворота монастиря. Не озираючись.

З виступу краю скелі поблизу верхівки Монте-д’Оро Ґільяно та Пішотта могли дивитися вниз, на Монтелепре. Там, кількома милями нижче від них, уже боролися з настанням темряви, запалюючи світло в будинках. Ґільяно уявив собі, що чує музику з гучномовців на площі: там завжди транслювали римські радіостанції на втіху містянам, які прогулювалися перед вечірньою трапезою.

Однак гори були оманливі. На те, щоб спуститися до містечка, знадобилося б дві години, а щоб піднятися назад — іще чотири. Ґільяно та Пішотта часто бавилися тут у дитинстві, знали кожен камінчик на цій горі, кожну печеру, кожен тунель. Трохи далі в цій скелі був грот Б’янка — улюблена печера їхнього дитинства, більша за будь-який будинок Монтелепре.

Турі подумав, що Аспану добре виконав його накази. Печера була повна спальних мішків, каструль, коробок з боєприпасами, мішків із хлібом та іншими продуктами. У дерев’яній скрині лежали електричні кишенькові ліхтарики та гасові лампи, ножі, було кілька каністр гасу.

— Аспану, та тут назавжди можна оселитися! — засміявся він.

— На кілька днів, — відповів Аспану. — Коли карабінери почали тебе шукати, спочатку навідалися саме сюди.

— Боягузи шукатимуть нас тільки вдень, — сказав йому Турі. — Уночі ми в безпеці.

Гори огорнула темрява, однак небо було таке зоряне, що вони чудово бачили один одного. Пішотта відкрив брезентовий наплічник, заходився діставати одяг та зброю. Турі Ґільяно озброювався повільно й урочисто. Знявши рясу ченця, він вбрався в молескінові штани, тоді вдягнув величезного кожуха з багатьма кишенями. Два пістолети він заткнув за пояс, закріпив під кожухом автоматичний пістолет так,