Сицилієць - Маріо Пьюзо

Абат приклав два пальці до кістлявого зморщеного рота й свиснув. Прибігли ченці, і він розпорядився віднести Ґільяно до дальнього крила монастиря, особистих кімнат Манфреді, де він ховав синів багатих фермерів, що дезертували з італійської армії в часи війни. Тоді одного з ченців відправив по лікаря до Сан-Джузеппе-Ято, за п’ять миль від монастиря.

Пішотта сів на ліжко й узяв друга за руку. Рана вже не кровила, і очі Турі Ґільяно були розплющені, однак дивився він кудись поверх них. Його друг не наважувався заговорити, він мало не плакав і тільки витирав Турі спітніле чоло. Шкіра була синювата.

За годину прибув лікар. Він бачив цілу орду карабінерів, що прочісували гори, і не здивувався, зрозумівши, що його приятель абат ховає пораненого. Це його не обходило: кого хвилюють уряд і поліція? Абат був друг-сицилієць, що потребував допомоги. І він постійно надсилав йому в неділі кошик яєць, на Різдво — бочку вина, а на Великдень — молоде ягня.

Лікар оглянув Ґільяно, перев’язав йому рану. Куля пройшла через живіт і, певно, розірвала важливі органи, принаймні в печінку точно влучила. Юнак втратив чимало крові, був блідий, немов привид: уся шкіра по тілу була синювато-біла. Лікар знав, що білина навколо вуст — одна з перших ознак скорої смерті. Він зітхнув і мовив до абата:

— Я зробив усе, що міг. Кровотеча зупинилася, але він уже втратив більше третини крові, це зазвичай смертельно. Тримайте його в теплі, напоїть молоком. Я лишу вам трохи морфію.

Він із жалем подивився на сильне тіло Ґільяно. Пішотта прошепотів:

— Що мені сказати його батькові й матері? Чи є якась надія?

Лікар знову зітхнув.

— Кажи, що хочеш. Але рана смертельна. Він, схоже, сильний юнак, то, може, ще кілька днів і проживе, але сподіватися нерозумно.

Він помітив відчай в очах Пішотти й мимовільне полегшення на обличчі абата та з іронією додав:

— Звісно ж, у цьому святому місці завжди може статися диво.

Абат та лікар вийшли. Пішотта нахилився до друга витерти піт з його чола й з подивом помітив тінь насмішкуватості в його очах. Ці очі були темно-карі, зі сріблястим кільцем навколо. Юнак нахилився ближче. Турі Ґільяно шепотів, бо говорити йому було важко:

— Скажи матері, що я повернуся додому.

А тоді Турі зробив те, що Аспану в прийдешні роки ніколи не забуде. Руки пораненого раптово злетіли в повітря й схопили Пішотту за волосся. То були сильні руки, умирущий не може мати такі. Вони притягнули його голову ще нижче.

— Слухайся мене, — сказав Ґільяно.

Наступного ж ранку, після того як йому зателефонували батьки Ґільяно, Гектор Адоніс приїхав до Монтелепре. Він нечасто бував у своєму тамтешньому будинку, бо в молодості ненавидів містечко, у якому народився, і особливо уникав його в період Фести. Його завжди бентежили прикраси: ця пишна яскравість здавалася йому підлою маскою на міській бідності. Та й під час Фести йому завжди доводилося терпіти приниження: п’яні чоловіки збиткувалися з його низького зросту, жінки презирливо посміхалися.

Не допомагало й те, що Адоніс був значно освіченіший за них. Наприклад, вони так пишалися тим, що кожна родина фарбувала будинок саме в той колір, що і їхні батьки. Вони не знали, що колір будинків видавав походження їхніх мешканців, кров, успадковану від предків разом із житлом. Кілька століть тому нормани фарбували будинки в білий колір, греки завжди брали блакитну фарбу, араби — різні відтінки рожевого й червоного. А євреї використовували жовту. Тепер усі вони вважали себе італійцями, сицилійцями. Кров за тисячу років так змішалася, що визначити, ким був домовласник, не вдавалося навіть за рисами його обличчя, і коли сказати тому, хто жив у жовтому будинку, що він має предків-євреїв, то можна було дістати ножа в живіт.

Аспану Пішотта жив у білому будинку, хоча більше скидався на араба. У домі Ґільяно переважав грецький блакитний колір, та й обличчя Турі теж було істинно грецьке, хоча тіло він успадкував швидше у квітучих ширококістних норманів. Однак уся ця кров стопилася в дещо дивне й небезпечне, утворивши справжнього сицилійця, і саме це сьогодні привело Адоніса до Монтелепре.

На кожному розі Віа Белла стояла пара карабінерів: суворі обличчя, гвинтівки й автоматичні пістолети готові до бою. Починався другий день Фести, але ця частина міста була безлюдна, на вулицях не було навіть дітей. Гектор Адоніс поставив автомобіля перед домом Ґільяно, на тротуарі. Патрульні з підозрою спостерігали за ним, аж поки він не вийшов з авто: тоді коротка фігура професора викликала на їхніх обличчях посмішки.

Двері йому відчинив Пішотта, він і провів усередину. Батьки Ґільяно чекали на кухні, на столі стояв сніданок із холодної ковбаси, хліба й кави. Марія Ломбардо була спокійна, адже її любий Аспану запевнив: син одужає. Злості в жінці було більше, ніж страху. Батько Ґільяно виглядав швидше гордим, аніж сумним: його син довів, що він чоловік, він вижив, тоді як його ворог помер.

Пішотта знову розповів усе, цього разу — з доброзичливим гумором. Про рану Ґільяно говорив як про дрібницю, зовсім побіжно згадав про те, як героїчно ніс Турі вниз до монастиря. Але Гектор Адоніс розумів, що худорлявому Пішотті мало бути дуже важко подолати три милі складного маршруту з пораненим. Ще йому спало на думку, що він надто швидко зіскочив з описання рани. Тепер Адоніс боявся найгіршого.

— Як карабінери дізналися, що йти треба сюди? — запитав він. Пішотта розповів про те, як Ґільяно віддав свої документи.

Мати Турі заголосила: