Сицилієць - Маріо Пьюзо

Турі Ґільяно дістав посвідчення особи й рушив до сержанта. Він сподівався забратися з-під прицілу гвинтівки, бо знав: координація в нього краща, ніж у більшості людей, і був готовий поставити саме на це. Однак гвинтівка відігнала його назад.

— Кидай на землю, — сказав поліцай. Турі послухався.

Пішотта, який стояв ліворуч від Ґільяно, за п’ять кроків від нього, збагнув, що його друг має на меті, та знав про зброю під його сорочкою, тож спробував відволікти сержанта. Подавшись тілом уперед так, щоб рука на стегні торкалася ножа, який він носив у піхвах на ремені через спину, він із навмисною пихатістю мовив:

— Сержанте, якщо ми скажемо вам ім’я, то нащо вам наші документи? Угода є угода. — Він замовк на мить, а тоді саркастично додав: — Ми ж знаємо, що карабінер завжди дотримується слова.

Слово «карабінер» він виплюнув із ненавистю.

Поліцай із гвинтівкою зробив кілька лінивих кроків до Пішотти. Зупинився. Посміхнувся й підняв зброю.

— Ти, малий франте, твої документи. Чи в тебе їх немає, як-от у твого віслюка, у якого й вуса кращі за твої?

Двоє молодших розреготалися. Очі Пішотти заблищали. Він на крок підступив до сержанта.

— Ні, документів я не маю. І ніякого фермера не знаю. Ми знайшли все це на дорозі.

Сама зухвалість цього заперечення унеможливила те, заради чого воно промовлялося. Пішотта хотів, щоб поліцай підійшов ближче, на відстань удару, але тепер сержант трохи відступив і знову посміхнувся.

— Bastinado виб’є з вас сицилійську пиху, — мовив він. Тоді помовчав трохи й додав: — На землю обидва.

Словом bastinado зазвичай позначали побиття батогами й палками. Ґільяно знав кількох жителів Монтелепре, яких саме так карали в бараках Беллампо. Додому вони повернулися з переламаними колінами, набряклими головами розміром із кавун, із нутрощами, відбитими так, що працювати вони більше не могли. Карабінери ніколи не вчинять так із ним. Турі опустився на одне коліно, наче збирався лягти, одну руку поклав на землю, а другу — на свій пояс, щоб мати змогу дістати пістолет з-під сорочки. Просіка купалася в м’якому туманному світлі ранніх сутінок, сонце далеко за деревами опустилося за гору. Він побачив, як гордо випростався Пішотта, відмовляючись виконувати команду. Звісно ж, вони не застрелять його за шматок контрабандного сиру. Він бачив, як тремтять пістолети в руках молодих вояків.

Тоді заревли мули, ззаду зачувся стукіт копит і на просіку вийшов караван тих мулів, яких Ґільяно помітив сьогодні на дорозі. Через плече чоловіка, що їхав верхи, була перекинута лупара; він був вбраний у важку шкіряну куртку й здавався дуже кремезним. Вершник зістрибнув із коня, дістав із кишені товсту пачку лір і заговорив до карабінера з гвинтівкою:

— То цього разу ти спіймав кілька дрібних сардин.

Вони вочевидь були знайомі. Сержант уперше послабив увагу, беручи запропоновані гроші. Чоловіки всміхалися один до одного, і було схоже, що про полонених усі забули.

Турі Ґільяно повільно рушив до найближчого солдата. Пішотта бокував до заростів бамбука. Поліцаї цього не помічали. Ґільяно вдарив вояка передпліччям, збив його з ніг і закричав до Аспану:

— Тікай!

Той пірнув у зарості, а Ґільяно побіг до дерев. Останній поліцай був надто ошелешений чи надто невправний, щоб вчасно скористатися зброєю. Уже майже під захистом лісу Турі відчув швидкий укол радості. Він здійнявся в повітря, щоб пірнути поміж двох кремезних дерев, які мали б прикрити його, і одночасно дістав свого пістолета з-під сорочки.

Але він мав рацію щодо того, що з цих трьох поліцаїв найнебезпечнішим був носій рушниці. Сержант кинув гроші на землю, крутнув гвинтівку вперед і холоднокровно вистрелив. Він влучив безпомилково; тіло Ґільяно впало долі, неначе мертвий птах.

Турі почув постріл тієї ж миті, коли відчув, як його тіло пронизав біль, наче його вдарили велетенською палицею. Він упав на землю поміж двох дерев, спробував підвестися, але не зміг. Ноги заніміли, він не міг ними поворухнути. Не випускаючи з рук пістолета, Ґільяно перекрутився й побачив, як сержант, тріумфуючи, трусонув гвинтівкою в повітрі. Тоді він відчув, як кров наповнює його штани — ця тепла й липка рідина.

За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, Турі відчував тільки подив. Його застрелили за шмат сиру. Саму тканину його родини розірвали з такою недбалістю тільки тому, що він утікав від такого дрібного порушення закону, що його порушували всі. Мати плакатиме за ним до кінця своїх днів. Він ніколи нікому не чинив зла, і от тепер його тіло омивається кров’ю.

Ґільяно натиснув на спусковий гачок і побачив, як падає гвинтівка, як чорний із білою облямівкою кептар сержанта злітає в повітря, поки тіло зі смертельною раною в голові, скрутившись, пливе до кам’янистої землі. Неможливо було поцілити з пістолета з такої відстані, але Ґільяно здалося, що його власна рука полетіла разом із кулею, щоб встромити її, неначе кинджал, сержантові в око.

Почали стрекотати автоматичні пістолети, однак кулі злітали вгору безпечними дугами, цвірінькаючи, немов пташва. А тоді все зупинилося. Вщухло навіть безупинне дзижчання комах.

Турі Ґільяно перекотився в кущі. Він бачив, як обличчя ворога перетворилося на криваву маску, і це дало йому надію. Він не був безпорадний. Хлопець знову спробував підвестися, і цього разу ноги послухалися. Він почав бігти, але вперед вдавалося викинути тільки одну ногу, друга тягнулася по землі, і це його здивувало. У паху було тепло й липко, штани просочувала рідина, в очах тьмарилося. Коли Турі перетнув неочікувану