Сицилієць - Маріо Пьюзо
На вулиці Турі Ґільяно відчув, що його поганий настрій не встоїть перед красою дня. Золоте сонце було розкішне, повітря повне пахощів лимонів та олив. Він любив Монтелепре, його покручені вулиці, кам’яні будинки з балконами, повними квітів викличних кольорів, що росли на Сицилії без найменшого догляду. Він любив червону черепицю дахів, що простягалися аж до кінця містечка, захованого в цій глибокій долині, на яку сонце лилося, немов рідке золото.
Витончені прикраси Фести (над вулицями нависав лабіринт із кольорових фігур святих, зроблених із пап’є-маше, будинки були прикрашені квітами на бамбукових підставках) приховували неодмінну бідність типового сицилійського містечка. Будинки, що піднялися так високо, але ховались у складках гір, що оточували місто, повнилися чоловіками, жінками, дітьми й тваринами, які займали всі три-чотири кімнати. У багатьох будинках не було водопроводу, і навіть тисячі квітів та холодне гірське повітря не могли подолати смороду нечистот, що здіймався разом із сонцем.
У хорошу погоду люди практично жили поза будинками. Жінки сиділи в дерев’яних кріслах на брукованих терасах, готували їжу для столів, також виставлених за двері. Вулиці були повні дітей, які ганялися за курми, індиками, козами; старші діти плели бамбукові кошики. У кінці Віа Белла, перш ніж вона увіллється до площі, стояв величезний фонтан з обличчям демона, що звели греки за дві тисячі років до того, і вода досі лилася з його рота, повного кам’яних зубів. На терасах уздовж гір ненадійно росли зелені садки. На рівнинах унизу виднілися містечки Партініко та Кастелламаре; за видноколом, немов убивця, ховалося Корлеоне, зведене з кривавого темного каменю.
На другому краю Віа Белла, тому, що вів до дороги на рівнину Кастелламаре, Турі побачив Аспану Пішотту, який вів за собою віслюка. На мить він розхвилювався: як поведеться з ним Аспану після вчорашнього приниження? Його товариш був широковідомий своїм гострим розумом. Чи відпускатиме він дотепні коментарі? Ґільяно знову відчув приплив безплідної люті й присягнувся, що більше ніщо не заскочить його не готовим. Байдуже щодо наслідків, він усім покаже, що не боягуз. І все одно десь на краю свідомості він ясно бачив усю сцену. Друзі Кінтани вичікували за ним, один із них мав рушницю. Вони були «друзі друзів» і помстилися б за себе. Він не боявся їх, боявся тільки того, що вони його переможуть — це здавалося неодмінним не тому, що вони були сильніші, а через їхню жорстокість.
Аспану Пішотта радісно й хижо вишкірився до нього:
— Турі, цей віслючок сам не впорається. Маємо допомогти.
Ґільяно не відповів; йому стало легше від того, що друг забув про минулий вечір. Його серце завжди тішило те, що Аспану, такий в’їдливий і гострий щодо недоліків інших, завжди ставився до нього з безмежною приязню та повагою. Вони разом пішли до міської площі, віслюк плентався за ними. Навколо юнаків, мов дрібні рибки, метушилися діти. Вони знали, що буде з віслюком, тож були схвильовані й збуджені. Для них то була справжня втіха, яскрава подія серед зазвичай нудного літнього дня.
На площі містечка поставили невелику платформу чотири фути заввишки, складену з важких камінних блоків, вирізаних із навколишніх гір. Турі Ґільяно й Аспану Пішотта заштовхали віслюка вгору брудним трапом, прив’язали його голову мотузкою до вертикальної залізної планки. Віслюк присів. Над його очима та писком був клапоть білої шкіри, через що він скидався на клоуна. Навколо платформи зібралися діти, вони сміялися й свистіли. Один із хлопців вигукнув:
— І хто з них віслюк?
Усі розреготалися.
Турі Ґільяно, не знаючи, що то був останній день його життя невідомого сільського хлопця, споглядав цю сцену із солодким вдоволенням людини, яка перебуває саме там, де має бути. Він був на тому клаптику землі, де народився й де прожив усе своє життя. Зовнішній світ не міг завдати йому шкоди. Навіть приниження попереднього вечора зникло. Він знав вапнякові гори, що височіли над ним, так само добре, як малюк знає свою пісочницю. Ці гори ростили кам’яні брили з тою ж легкістю, з якою могли ростити траву; з брил складалися печери й схованки, що могли прихистити цілу армію. Турі Ґільяно знав кожен будинок, кожну ферму, кожного трударя, усі руїни замків, залишених тут норманами й маврами, усі кістяки вишукано розвалених грецьких храмів.
З іншого боку на площі з’явився фермер із диво-мулицею. Це він найняв їх на ранкову роботу. Його звали Папера, і жителі Монтелепре поважали його за успішну вендету проти сусіда — вони сварилися за шмат землі між їхніми ділянками, на якому ріс гай олив. Суперечка тривала десять років — насправді довше, ніж усі ті разом узяті війни, що їх Муссоліні нав’язав Італії. Тоді якось уночі, невдовзі після того, як союзники звільнили Сицилію й встановили демократичний режим, сусіда знайшли мертвим — майже розірваним навпіл пострілом лупари, такої популярної на Сицилії в подібних справах. Підозра негайно впала на Паперу, але за ніч до того він дуже зручно дозволив себе заарештувати в сутичці з карабінерами й ніч убивства затишно провів у камері в’язниці в бараках Беллампо. Подейкували, що то була перша ознака того, що мафія повертається, що Папера, який через шлюб породичався з Ґвідо Кінтаною, залучив «друзів друзів» до розв’язання суперечки.
Поки Папера вів мулицю до платформи, навколо юрмилися діти, яких доводилося відганяти незлою лайкою та помахами батога. Діти легко виверталися з-під нього, бо ж власник мулиці клацав у них над головами, добродушно всміхаючись.
Відчувши запах самиці, білопикий віслюк
