Сицилієць - Маріо Пьюзо

Ректор був найвищий в університеті, Гектор Адоніс — найнижчий. Тож, перш ніж заговорити, ректор із ввічливості сів і згорбився.

— У нас виникла невелика суперечка, — мовив він. Доктор Натторе роздратовано пирхнув, але дон Кроче злегка нахилив голову, погоджуючись. — Дон Кроче має небожа, який прагне стати лікарем. Професор Натторе каже, що його оцінок недостатньо для отримання диплома. Це трагедія. Дон Кроче був такий добрий, що приїхав до нас поговорити про справу свого небожа, і відколи наш університет так йому зобов’язаний, я подумав, що ми маємо зробити все можливе, щоб якось його втішити.

Дон Кроче приязно, без жодної тіні сарказму мовив:

— Сам я неписьменний, та ніхто не скаже, що я не мав успіху на діловій ниві.

«Авжеж, — подумав Гектор Адоніс, — тому, хто може підкупати міністрів, замовляти вбивства, тероризувати власників крамниць і фабрик, не обов’язково вміти читати й писати». А дон Кроче вів далі:

— Свій шлях я знайшов власним досвідом. Чому мій небіж не може зробити так само? Моїй бідолашній сестрі серце розіб’ється, якщо її син не матиме приставки «лікар» перед своїм іменем. Вона щира вірянка, прагне допомагати світові.

Доктор Натторе відповів із черствістю, звичною для тих, хто має рацію:

— Я не зійду зі своєї позиції.

Дон Кроче зітхнув.

— Чим може зашкодити мій небіж? — улесливо мовив він. — Я влаштую його до армії або ж до католицького шпиталю для літніх. Він триматиме їх за руку, вислуховуватиме їхні скарги. Він надзвичайно приємна людина й зачаровуватиме тих старих шкап. Чого я прошу? Підправити трохи в тих паперах, які ви тут перекладаєте.

Він озирнув кімнату зі зневагою до книжок біля стін.

Гектор Адоніс, украй стурбований такою м’якістю дона — небезпечним знаком від такої людини, розлючено подумав, що йому легко казати. За найменшого поколювання в печінці його люди доправляли ватажка мафії до Швейцарії. Але Адоніс знав, що саме він може вийти з цього глухого кута.

— Дорогий мій докторе Натторе, — сказав він. — Звісно ж, ми можемо щось зробити. Трохи приватних занять, додаткової практики в благочинній лікарні?

Натторе не був схожий на сицилійця, попри те, що народився в Палермо. Волосся в нього було світле й рідкувате, і він дозволяв собі виказувати свій гнів — справжній сицилієць у такій делікатній ситуації ніколи б цього не зробив. Це, безсумнівно, через якісь дефективні гени, успадковані ним від давніх норманських завойовників.

— Ви не розумієте, професоре Адонісе. Той молодий йолоп хоче бути хірургом.

«Ісус, Марія, Йосип і всі святі, — подумав Гектор Адоніс. — Оце вже справжня біда».

Користаючись із мовчання ошелешеного колеги, доктор Натторе продовжив:

— Ваш небіж нічого не знає про анатомію. Він розрубав труп на шматки, наче то була вівця для рожна. Він пропускає більшість занять, не готується до контрольних, входить в операційну так, наче прийшов на танці. Визнаю, він дуже приємний, симпатичнішого парубка годі й шукати. Але ми, урешті-решт, говоримо про чоловіка, якому колись доведеться розтинати тіло людини гострим ножем.

Професор Адоніс точно знав, що саме думає дон Кроче. Яка різниця, що за хірург вийде з хлопця? Це питання престижу родини, втрати поваги, якщо він провалить навчання. Байдуже, яким поганим хірургом він стане — йому все одно ніколи не вбити стількох, як зайнятішим працівникам дона Кроче. До того ж цей молодий доктор Натторе не схилився перед ним, не зрозумів натяку: донові Кроче байдуже до хірургії, він лише хоче, аби його небіж став лікарем.

Тож час був Гекторові Адонісу все владнати.

— Дорогий доне Кроче, — сказав він. — Я впевнений, що доктор Натторе підкориться вашим побажанням, якщо ми продовжимо його переконувати. Але звідки у вашого небожа ця романтична ідея стати хірургом? Ви сказали, що він дуже милий хлопець, але ж хірурги — вроджені садисти. Хто в Сицилії добровільно ляже під ножа? — Він зачекав трохи, тоді продовжив: — До того ж він муситиме практикуватись у Римі, якщо отримає наш диплом, а римляни скористаються з будь-якої нагоди, щоб розтрощити сицилійця. Наполягаючи, ви робите своєму небожеві погану послугу. Дозвольте запропонувати вам компроміс.

Доктор Натторе пробуркотів, що компроміси тут неможливі. Уперше за цю розмову очі дона Кроче, схожі на очі ящера, спалахнули вогнем. Доктор замовк, і Гектор Адоніс провадив далі:

— Ваш небіж отримає оцінки, яких буде достатньо для того, щоб стати лікарем, але не хірургом. Ми скажемо, що він надто добрий, щоб різати людей.

Дон Кроче широко розвів руки, його вуста розійшлись у холодну посмішку.

— Ви вразили мене своєю розсудливістю та здоровим глуздом, — сказав він Адонісові. — Так тому й бути. Мій небіж стане лікарем, не хірургом. Сестра має бути задоволена.

Він поспішно покинув товариство, досягнувши своєї справжньої мети — на більше дон Кроче й не сподівався. Ректор університету провів його до автомобіля. Але всі присутні в кімнаті помітили, як дон Кроче востаннє зиркнув на доктора Натторе, перш ніж піти. Це був надзвичайно уважний погляд, наче він запам’ятовував обличчя викладача, щоб ніколи не забути, як виглядає той, хто намагався протистояти його волі.

Коли вони з ректором вийшли, Гектор Адоніс розвернувся до доктора Натторе й сказав:

— Вам, мій дорогий колего, доведеться піти у відставку й поїхати практикувати до Рима.

— Ви збожеволіли?! — вибухнув доктор Натторе.

— Не так, як ви, — відповів Адоніс. — Наполягаю, повечеряйте сьогодні зі мною,