Сицилієць - Маріо Пьюзо

Майкл зі Стефаном Андоліні сіли у «фіат», поїхали до центральної площі, а звідти — на дорогу, що вела в напрямку Кастельветрано, до прибережного міста Трапані. Андоліні кермував обережно й повільно, дорога була всіяна військовими пропускними пунктами, тож дісталися вони до Трапані тільки після полудня.

У вересні 1943 року Гектор Адоніс був професором історії та літератури в Палермському університеті. Через дуже невисокий зріст колеги ставилися до нього з меншою повагою, ніж він на те заслуговував. Це зумовлювалося сицилійською культурою, у якій прізвиська традиційно й жорстоко базувалися на фізичних недоліках. Справжню ціну професорові знав тільки ректор університету.

Того вересня 1943 року життя Гектора Адоніса мало змінитися. Для південної Італії війна скінчилася. Американська армія вже підкорила Сицилію й рушила на материк. Фашизм помер, Італія відродилася; уперше за чотирнадцять століть в острова Сицилії не було справжнього хазяїна. Однак, знаючись на іронічності історії, Гектор Адоніс не мав особливих сподівань. Мафія вже почала заступати місце закону на острові. Її руйнівна влада була б не менш смертельна за будь-яку корпоративну державу.

З вікна кабінету професора було видно територію університету, ті кілька будівель, які можна було назвати кампусом. Потреби в гуртожитках не було, адже не було й звичного для Англії чи Америки університетського життя. Більшість студентів навчалися вдома й мали консультації з професорами в установлені проміжки часу. Професори читали лекції, які студенти вільно могли пропускати, їм треба було лише складати іспити. Гектор Адоніс вважав цю систему ганебною й безглуздою, частково тому, що вона стосувалася сицилійців, які, на його думку, потребували ще суворішої педагогічної дисципліни, ніж студенти інших країн.

Визираючи з вікна, схожого на вікно собору, він бачив сезонний приплив ватажків мафії з усіх провінцій Сицилії: вони приїздили тиснути на університетських професорів. За врядування фашистів ці ватажки були сумирніші, обачніші, але тепер, за милосердної, відновленої Америкою демократії, повстали, наче хробаки з розритої дощем землі, і повернулися до старих звичаїв, облишили свою скромність.

Ватажки мафії, «друзі друзів», голови дрібних місцевих кланів у багатьох сицилійських селищах, вбралися у святковий стрій і з’їхалися заступитися за студентів: родичів чи синів заможних землевласників, своїх синів та друзів, які не мали успіху в університетському навчанні й не отримали б дипломи без стороннього втручання. А дипломи ці були вкрай важливі. Як іще родині позбутися синів, що не мають амбіцій, таланту, розуму? Таких синів доводиться утримувати до кінця життя. Але, маючи диплом, цей шматок пергаменту з університету, ті ж шельми можуть перетворитися на вчителів, лікарів, членів парламенту або, в найгіршому разі, на дрібних державних чиновників.

Гектор Адоніс здригнувся, проте його втішала історія. Його любі британці в розквіті своєї імперії так само доручали свої армії некомпетентним синам багатіїв, чиї батьки купили їм офіцерські посади в армії чи навіть командування великими кораблями. І все одно імперія процвітала. Так, ці командири вели своїх людей на необов’язкову бійню, однак слід сказати, що вони й помирали разом із вояками, бо відвага була неодмінною рисою класу. Такі смерті принаймні розв’язували проблему обтяження держави некомпетентними й безвідповідальними людьми. Італійцям бракувало такої шляхетності чи холодної розсудливості. Вони любили своїх дітей, рятували їх від особистих катастроф і лишали державу дбати саму про себе.

Професор Адоніс бачив із вікна принаймні трьох місцевих ватажків, що блукали університетом у пошуках жертви. На них були сукняні кашкети й шкіряні чоботи, важкі оксамитові піджаки вони тримали в руках, бо погода досі стояла тепла. У подарунок викладачам вони несли кошики з фруктами, пляшки домашнього вина в бамбукових плетінках. Не хабарі, а ввічливий антидот до того жаху, який здіймався в грудях професорів від їхнього вигляду, бо більшість викладачів теж були сицилійці й розуміли, що це прохання, на які не можна відповісти відмовою.

Один із мафіозі, вбраний так провінційно, що цілком міг би зійти зі сцени опери «Сільська честь», саме заходив до корпусу й піднімався сходами. Гектор Адоніс із сардонічним задоволенням підготувався розіграти вже знайому комедію.

Адоніс знав цього чоловіка: він мав прізвище Бучілла, володів фермою й вівцями в містечку Партініко неподалік від Монтелепре. Вони потиснули один одному руки, Бучілла передав професорові свого кошика.

— У нас стільки фруктів, падають на землю, гниють, то я й подумав, чи не віднести трохи професорові, — сказав Бучілла.

Це був невисокий кремезний чоловік із загартованим важкою роботою тілом. Адоніс знав, що він має репутацію людини чесної й скромної, хоча цілком міг би перетворити свою владу на багатство. Цим він був схожий на старих ватажків мафії, що билися не за гроші, а за повагу та честь.

Професор з усмішкою прийняв від нього фрукти. Який сицилійський селянин дозволить чому-небудь пропасти? На кожну оливку, що падала на землю, припадала сотня дітей, і діти ті були подібні до сарани.

Бучілла зітхнув. Він був чемний, та Адоніс знав, що ця чемність за частку секунди може перетворитися на загрозу. Тож спочутливо всміхнувся, коли гість мовив:

— Яке життя безглузде. Я маю що робити на своїй землі, та коли сусід просить мене про дрібну послугу, як я можу йому відмовити? Мій батько знав його батька, мій дід — його діда. Така вже в мене натура, а може, і нещастя моє таке — я зроблю все, про що мене попросить друг. Зрештою, чи ж ми не християни?

— Ми, сицилійці, усі такі,