Сицилієць - Маріо Пьюзо

— Я вірю, що дон Корлеоне пообіцяв допомогти моєму синові. Тут не може бути жодного сумніву.

— Я наполягаю, — завважив Гектор Адоніс. — Ми мусимо знати всі ваші плани.

— Можу сказати вам те саме, що сказав донові Кроче, — мовив Майкл. — Але для чого мені розповідати комусь усі інші плани? Якби я спитав вас, де тепер ховається Турі Ґільяно, ви б мені сказали?

З посмішки Пішотти він бачив, що той загалом схвалив таку відповідь. Однак Гектор Адоніс заперечив:

— Це не одне й те саме. Ви не маєте причин знати, де ховається Турі. А ми мусимо знати, як ви плануєте йому допомогти.

Майкл тихо відповів:

— Я нічого про вас не знаю.

На красивому обличчі професора з’явилася сяйлива усмішка. Він підвівся й вклонився.

— Пробачте мені, — щиро вибачився Адоніс. — Я вчив Турі, коли він був малим, і його батьки зробили мені честь, запропонувавши стати хрещеним батьком. Нині я професор історії та літератури Палермського університету. Утім за найкращу мою вірчу грамоту може поручитися кожен за цим столом. Нині, як і завжди, я один із банди Ґільяно.

Стефан Андоліні неголосно додав:

— Я теж належу до банди. Ти знаєш моє ім’я, я твій кузен. Але ще мене називають Fra Diavalo.

Це легендарне для Сицилії ім’я Майкл неодноразово чув. Йому подумалося, що Андоліні заробив це вбивче обличчя. Він теж був утікач, за голову якого призначено неабияку ціну, однак удень спокійно сидів за обідом з інспектором Веларді.

Усі вони чекали його відповіді. Молодий Корлеоне не збирався видавати своїх останніх планів, але він знав, що мусить хоч щось сказати. Мати Ґільяно пильно дивилася на нього, тож заговорив він прямо до неї:

— Все дуже просто. По-перше, мушу попередити, що чекати понад сім днів я не зможу. Я вже давно далеко від дому, мій батько потребує моєї допомоги для розв’язання власних негараздів. Звісно, ви розумієте, що і я з нетерпінням чекаю повернення додому. Однак мій батько хоче, щоб я допоміг вашому синові. В останніх вказівках, що отримав від кур’єра, говорилося, що я маю відвідати дона Кроче, тоді рушити до Трапані. Там я зупинюся на віллі місцевого дона, де на мене чекають люди з Америки, у яких я цілковито впевнений. Професіонали.

Він на мить замовк. Слово «професіонали» мало на Сицилії особливе значення: так зазвичай говорили про високого рівня катів мафії.

— Щойно Турі прибуде до мене, він опиниться в безпеці, — провадив далі Майкл. — Та вілла — справжня фортеця. За кілька годин після того ми сядемо на швидкий корабель до одного з африканських міст. Там на нас чекатиме особливий літак, який негайно рушить до Америки. Там ваш син буде під захистом мого батька, і вам більше не доведеться за нього боятися.

Гектор Адоніс запитав:

— Коли ви будете готові прийняти Турі Ґільяно?

— Я буду в Трапані рано-вранці, — відповів Майкл. — І після того — через двадцять чотири години.

Раптом мати Ґільяно розридалася.

— Мій бідолашний Турі більше нікому не довіряє. Він не поїде до Трапані.

— Тоді я не зможу йому допомогти, — холодно мовив Корлеоне.

Жінка мало не падала з відчаю. Несподівано саме Пішотта взявся її заспокоїти, обійняв і поцілував.

— Не хвилюйся, Маріє Ломбардо, — сказав він. — Турі досі слухає мене. Я скажу йому, що ми всі віримо в цього американця, правда ж?

Пішотта допитливо подивився на інших чоловіків, вони кивнули.

— Я сам привезу Турі до Трапані.

Схоже, усі були задоволені. Майкл зрозумів, що саме його холодна відповідь переконала їх довіритися йому. Усі сицилійці з підозрою ставилися до надто теплих і щедрих людей. Його ж дратували їхня обережність та те, що батькові плани були зруйновані. Тепер дон Кроче став ворогом, Ґільяно може затриматися або взагалі не приїхати. Зрештою, що йому до Турі Ґільяно? Саме тому він знову спитав себе: ким був Ґільяно для його батька?

Майкла провели до невеличкої вітальні, де жінка подала чоловікам каву та анісову настоянку й вибачилася, що немає нічого солодкого. Вони сказали, що настоянка зігріє Майкла в його довгій нічній подорожі до Трапані. Гектор Адоніс дістав зі свого елегантного піджака золотий портсигар, запропонував усім присутнім, тоді вклав сигарету у свої витончені вуста і, забувшись, відкинувся на спинку стільця так, що ноги відірвалися від підлоги. На мить професор став схожим на ляльку на мотузках.

Марія Ломбардо вказала на величезний портрет на стіні.

— Правда ж, він красень? — мовила вона. — І добрий не менше, ніж красивий. Моє серце розбилося, коли він став вигнанцем. Пам’ятаєте той страшний день, синьйоре Адоніс? Усю ту брехню про Портелла-делла-Джінестру? Мій син ніколи б так не вчинив.

Чоловіки виглядали присоромленими. Удруге за день Майклові стало цікаво, що ж сталось у Портелла-делла-Джінестрі, але питати він не хотів.

Гектор Адоніс мовив:

— Коли я був учителем Турі, він дуже любив читати, напам’ять знав легенди про Карла Великого і Роланда, а тепер сам став легендою. Моє серце теж розбилося, коли він став вигнанцем.

Мати Ґільяно гірко завважила:

— Йому пощастить, якщо він лишиться живим. Ох, і чому ми тільки хотіли, щоб наш син народився тут? О так, ми хотіли, щоб він був