Сицилієць - Маріо Пьюзо

Молодий поліцай на просіці відняв руку від спускового гачка свого автоматичного пістолета, тріскіт припинився. Контрабандист підвівся із землі з товстою пачкою грошей у долоні й простягнув її іншому поліцаєві. Той тицьнув автоматичним пістолетом йому в груди й сказав:

— Тебе заарештовано.

— Тепер можете на двох розділити, — відповів той. — Пропускайте мене.

Солдати опустили очі на тіло сержанта. Сумнівів не було: він був мертвий. Куля розтрощила око й очницю, у рані пінилася жовта рідина — у неї вже занурив свого язика гекон.

Контрабандист мовив:

— Я піду за ним у зарості, він поранений. Принесу його тіло, і ви обидва станете героями. Тільки відпустіть мене.

Другий вояк підняв посвідчення особи, яке Турі кинув на землю по команді сержанта. Прочитав уголос:

— Сальваторе Ґільяно, місто Монтелепре.

— Не варто шукати зараз, — сказав його товариш. — Треба доповісти в штабі, це важливіше.

— Боягузи, — сказав контрабандист.

Йому спало на думку взятися за лупару, але побачив, з якою ненавистю дивляться на нього карабінери. То була образа. За це вони змусили його покласти тіло сержанта на свого коня й вести до бараків пішки. А перед тим забрали в нього зброю й були такі полохливі, що контрабандистові лишалося сподіватися, що його помилково не пристрелять через самі лише нерви. Усе інше його не надто турбувало. Він добре знав маресьяло Роккофіно з Монтелепре: вони раніше вели справи й вестимуть знову.

За весь цей час ніхто й не згадав про Пішотту. А той чув кожне сказане ними слово, поки лежав у глибокій, порослій травою балці з ножем у руці. Аспану чекав, коли вони підуть полювати на Турі Ґільяно, щоб влаштувати засідку й забрати в одного з них зброю, попередньо перерізавши йому горлянку. У душі цього юнака жила жорстокість, що не лишала місця страху смерті, і коли він почув, як контрабандист запропонував піти по тіло Турі, його обличчя навіки закарбувалося в пам’яті Пішотти. Йому було майже прикро, що вони відступають, лишаючи його на схилі самого. Коли ж його віслюка прив’язали до каравану мулів, він відчув укол гострого болю.

Утім Пішотта знав, що Турі сильно поранений і потребує допомоги. Він зробив коло навколо просіки, поміж дерев, щоб дістатися до того місця, де зник його товариш. У підліску не було жодного сліду тіла, тож він побіг тією стежкою, якою вони прийшли.

Хлопець не бачив нічого, аж поки не заліз на велетенську гранітну брилу, на верхівці якої утворилася неглибока виїмка. У цьому кам’яному басейні зібралася маленька калюжа майже чорної крові, а з іншого боку камінь був вимазаний довгими яскраво-червоними смугами. Пішотта побіг далі й був заскочений, побачивши тіло Ґільяно, що лежало поперек стежини, досі стискаючи в руці смертоносного пістолета.

Опустившись на коліна, Аспану забрав пістолет і застромив собі за пояс. Цієї миті очі Турі Ґільяно розплющилися. У цих очах палала страшна ненависть, але дивилися вони повз Аспану Пішотту. Той мало не розплакався від полегшення, спробував підняти друга на ноги, однак виявився заслабким.

— Турі, спробуй підвестися, я допоможу, — сказав Пішотта.

Ґільяно сперся обома руками на землю й відштовхнувся від неї. Пішотта обійняв його за талію — рука відразу ж стала тепла й волога. Він відсмикнув її, підняв сорочку Турі і з жахом побачив у нього в боці величезну розвернену рану. Сперши друга на дерево, Аспану розірвав свою сорочку, запхав її в діру, щоб зупинити кров, і зав’язав рукавами на поясі. Однією рукою він охопив пораненого посередині, а другою, вільною, узяв ліву руку Ґільяно й підняв її в повітря. Це врівноважило їх обох, поки Пішотта вів Турі далі стежкою обережними, дрібними кроками. З відстані здавалося, наче вони разом ідуть у танок униз схилом гори.

Так Турі Ґільяно пропустив Фесту святої Розалії, яка, на сподівання жителів Монтелепре, мала б принести їм диво.

Він пропустив змагання стрільців, у яких безперечно переміг би. Пропустив кінські перегони, у яких жокеї били супротивників по голові палицями й батогами. Пропустив пурпурові, жовті й зелені ракети, що розцвітили своїми вибухами повне зірок небо.

Він так і не скуштував чарівних солодощів із мигдалевої пасти у формі морквин, пагонів бамбука та червоних томатів — таких солодких, що все тіло від них аж німіло; або ж цукрових фігурок міфічних лялькових лицарів Роланда, Олів’є та Карла Великого — їхні цукрові мечі були інкрустовані рубіновими льодяниками й смарагдовими шматочками фруктів, і діти забирали їх додому, вкладалися разом із ними спати й мріяли перед сном. Заручини сестри теж пройшли без нього.

Злягання диво-мулиці з віслюком теж нічого не дало. Вона не понесла. Жителі Монтелепре були розчаровані. Лише за кілька років вони дізнаються, що Феста явила їм своє диво в особі юнака, який того віслюка тримав.

Абат робив вечірній обхід францисканського монастиря, спонукаючи лінивих, ні до чого не здатних ченців заробляти на хліб насущний. Перевірив скриньки в майстерні, де виготовляли святі реліквії, відвідав пекарню, з якої до сусідніх містечок возили великі хрусткі буханці хліба. Оглянув город і бамбукові кошики, по вінця повні оливок, томатів та винограду: чи не зім’ята їхня атласна шкірка. Ченці працювали, як ті казкові ельфи, хоча були далеко не такі веселі. Насправді то була доволі похмура команда, адже служіння