Сицилієць - Маріо Пьюзо

Саме тоді він побачив Аспану Пішотту, що затягував у ворота монастиря Турі Ґільяно. Воротар спробував їх завернути, але Пішотта приставив пістолета йому до тонзури, і той упав на коліна в останній молитві. Скривавлене, майже позбавлене життя тіло Ґільяно Аспану поклав до ніг абата.

Абат був високий і сухорлявий, його витончене обличчя дрібними рисами, кирпатим носом та допитливими карими ґудзиками очей скидалося на мавпячу морду. Попри свої сімдесят років, він був доволі жвавий і мав такий самий гострий і дотепний розум, як у давні дні, ще до Муссоліні, коли писав вишукані листи з вимогою викупу для мафії, яка наймала його для цього.

Хоча всі, від селян до влади, знали, що його монастир — штаб-квартира контрабандистів та діячів чорного ринку, абатові не перешкоджали в цій незаконній діяльності з поваги до його святого покликання й з відчуття того, що він заслуговує на матеріальну винагороду за духовне кермування товариством.

Тож абат Манфреді не впав у відчай, дізнавшись про те, що двоє закривавлених селян-розбишак увірвалися до священного дому святого Франциска. Насправді він добре знав Пішотту — кілька разів використовував юнака у своїх махінаціях із контрабандою та чорним ринком. Вони мали дещо спільне, що тішило їх обох, — хитрість і лукавство; один був здивований побачити ці риси в такому старому святенникові, другий — у наївному юнакові.

Абат заспокоїв воротаря, тоді мовив до Пішотти:

— Що ж, любий мій Аспану, яку біду ти накликав на себе цього разу?

Пішотта саме зав’язував сорочку на рані Ґільяно. Абата здивував згорьований вираз його обличчя: він не думав, що цей юнак здатний на подібні почуття.

А той, знову побачивши велетенську рану, упевнився в тому, що його друг помре. Як йому розповісти все це матері й батькові Турі? Горе Марії Ломбардо жахало його. Та зараз треба було розіграти важливішу сцену: переконати Манфреді прихистити Ґільяно в монастирі.

Пішотта подивився абатові просто в очі. Він не хотів прямо погрожувати, однак мав пояснити священикові, що в разі відмови той наживе собі смертельного ворога.

— Це мій кузен та найкращий друг Сальваторе Ґільяно, — сказав Пішотта. — Як бачите, йому не пощастило, і дуже скоро Національна поліція шукатиме його по всіх довколишніх горах. І мене з ним. Ви наша єдина надія. Благаю, сховайте нас і покличте лікаря. Зробіть це для мене — і я довіку буду вашим другом.

На слові «друг» він зробив окремий наголос. Абат це помітив і все зрозумів. Він чув про юного Ґільяно — хороброго хлопця, якого так поважали в Монтелепре, вправного стрільця й мисливця, мужнього над свої літа. Навіть «друзі друзів» спостерігали за ним як за потенційним рекрутом. Сам великий дон Кроче під час свого ділового й світського візиту до монастиря згадував його в розмові з абатом як того, хто може принести неабиякий прибуток.

Та розглядаючи непритомного Ґільяно, абат був майже переконаний у тому, що цей чоловік потребує могили, а не прихистку й священика для останніх ритуалів, а не лікаря. Він мало чим ризикував, виконуючи прохання Пішотти, бо навіть на Сицилії не було нічого злочинного в тому, щоб дати притулок мертвому тілу. Однак абатові не хотілося, щоб цей юнак знав, яка мала ціна послуги, яку він збирається йому зробити, тож спитав:

— І чому ж вони вас шукають?

Пішотта завагався. Якщо абат дізнається про смерть поліцая, то може відмовити йому. Але якщо він не буде готовий до обшуків, які безперечно чекають на нього, то може зрадити їх. Він вирішив сказати правду й не барився.

Абат опустив очі зі скорботою за чергову душу, що потрапила до пекла, а також щоб уважніше роздивитися непритомне тіло. Через сорочку, якою Ґільяно був перев’язаний, сочилася кров. Можливо, бідолашний помре зараз, поки вони розмовляють, і розв’яже всі їхні проблеми.

Як чернець-францисканець, абат був повен християнської доброчесності, але в ці страшні часи мав зважати на практичні та матеріальні наслідки своїх добрих справ. Якщо він прихистить хлопця й той помре, абат матиме з цього самий зиск: влада буде задоволена отримати мерця, родина довіку буде в нього в боргу. Якщо Ґільяно опритомніє, його вдячність може бути ще суттєвіша. Чоловік із таким страшним пораненням зміг вистрелити й убити поліцая — корисно мати такого боржника.

Звісно ж, він може передати обох шельм Національній поліції, там із ними розберуться. Але що сам абат матиме з того? Влада неспроможна робити для нього більше, ніж уже робить. Там, де керують вони, у нього все гаразд, друзі йому потрібні по той бік паркану. Зрадивши цих юнаків, він хіба що заведе ворогів серед селян і викличе невмирущу ненависть обох їхніх родин. Абат не був дурний: він розумів, що ряса не порятує його від вендети, яка неодмінно ітиме за зрадою. До того ж він розумів Пішотту: юнак далеко зайде, перш ніж стане на стежку до пекла. Ні, не можна несерйозно ставитися до ненависті селянина-сицилійця. Вони справжні християни й ніколи не спаплюжать образу Діви Марії, однак у запалі вендети можуть застрелити й самого папу за порушення омерти — старовинного кодексу мовчання перед будь-якою владою. У цьому краю з його незчисленними о`бразами Ісуса не вірили в підставляння другої щоки. У цій сповитій мороком землі «прощення» було притулком боягузів. Сицилійський селянин не знав, що таке милосердя.

В одному абат був переконаний: Пішотта ніколи його не зрадить. В одній зі своїх невеличких афер священик організував для юнака арешт і допит. Допит вів поліцай із таємної поліції Палермо, не один із телепнів-карабінерів. Він спочатку поводився м’яко, потім різко вдавався до грубості. Але ані обман, ані жорстокість не подіяли на Пішотту. Він мовчав. Тоді допитувач відпустив його й запевнив абата, що цьому