Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко
Ще раз запитав себе: чому ж таки Наталя вибрала його, а не Віктора чи навіть когось іншого? Спочатку бо, як тільки подружили, Наталя не знала, який його характер? Зрозуміла і зробила висновок, що він їй не пара, пізніше — вже заміжньою? Чи просто хтось набагато кращий, аніж він, Павло, трапився їй на путі? Хто, Віктор?
Павло похилив голову. Він покориться долі. Та хай хто завгодно допитує його, щоб тільки не Віктор. Це його єдине й останнє прохання. А іншому слідчому він одразу зізнається в злочині. Нехай яка завгодно спіткає його кара, навіть сама смерть — без Наталі, котру так любив, навіщо йому жити? І нічого більше роздумувати, що воно й до чого — хай приходять за ним, забирають…
Обома п'ястуками загупав у двері:
— Відчиніть! Ведіть мене до слідчого… Ні, до самого прокурора!
Чекав, був упевнений, що відразу поспішать до нього, але не йшов ніхто! Довелося зовсім пооббивати руки, поки хтось біля дверей забрязкотів ключами. Відступив на крок, дивився на замок. Але відчинилося лише віконечко, в котре зазирнуло зморщене обличчя.
— Щось хочеш? — дивно просто запитав старий.
Павло заперечливо захитав головою.
— А чому ж гримиш?
Ніяк не міг Павло здогадатися, для чого рвався з камери й куди. Потер долонею чоло і намацав гулю. Відчув, що й поболює… Збила його з пам'яті ота несподіванка, що у вартового… чи, може, просто сторожа — таке поморщене лице. Невже така погана в нього служба? Та віконце раптом зачинилося, і Павло тої ж миті вернувся до тями. Кинувся знову до дверей і вже по віконцю забив кулаками. Вартовий розсердився:
— Ну що тобі треба?
— Ведіть мене на допит..
— Устигнеш, усьому свій чає — і допитові.
— Ні, мій час уже прийшов. Якраз…
Старий підняв брови:
— Гаразд, доповім.
Віконце закрилося.
Одразу після того полегшало в Павла на душі, неначе зняв із плечей страшний, непосильний тягар, і можна розігнутися, зітхнути. Але не розігнувся, а раптом розплакався, як мала дитина. Витерши сльози, ліг на ліжко, повернувся до стіни і заплющив очі. Відчув, що він ще на щось надіється, сподівається… Що все це минеться, наче лихий сон. Усі переконаються, що він, Павло, ні в чому не винний. Чого ж йому приймати на себе вину? Нащо поспішати?
Та двері відчинилися, і Павло почув:
— Ну, пішли до слідчого.
Поволі зашнуровував свої черевики, не казав нічого. Вийшов і зупинився, чекаючи, поки міліціонер замкне на замок камеру, хоч вона лишалася порожня.
— Прошу…
Значить, іде на допит до Віктора, колишнього товариша, суперника, що тепер, через багато років, здобув таки над ним перевагу, переміг його. Нехай! Гірка то перемога… Так йому і скаже, аби не дуже потішався з чужої біди.
Але в кабінеті, куди його привів черговий, угледів незнайомого майора в акуратній формі. Мабуть, ніякий він не слідчий, майнуло в голові, бо слідчі у цивільному.
Метнувши пильним поглядом, зміряв його начальник з ніг до голови, показав на стілець, підсунув сигарети й запальничку:
— Якщо бажаєте, куріть.
Павло обережно поправив стільця.
— Спасибі, не курю.
— А я, розбишака, смокчу від дитинства, — смачно затягся майор димом: — Звикли в таких випадках казати, що друзі навчили, мовляв, разом корови пасли. А я сам навчився і, чого таїтися, скажу — ще й інших навчав. А ви, може, й корів не пасли?
— Не пас…
Дивно, думав, про корів питає майор, коли він, Павло, сидить тут, як на голках. Чи, може, — розмірковував — такий метод допиту?
Але тут же собі заперечив: а може, заспокоює. Випростався на стільці рівніше, склав руки на колінах.
А майор несподівано:
— Що, тоді теж руки у вас отак тремтіли?
Здалося Павлові, що у майора на вустах промайнула усмішка — недобра лише, скоріше зловтішна. Далі сказав;
— Я думаю, ні. Бо якби тремтіли — нічого би не сталося. Чи, може, помиляюся?
Мовчав Павло, ніби не до нього все це було сказано майором.
— Чого ж мовчите?
— Хіба ви питали?
— Питав, звісно…
Павло схилив голову, зігнувся і зламався:
— Що питати? Винен.
— Це не відповідь. Ви розкажіть усе, як було. Спокійно і відверто.
— Не можу розповісти, бо не пам'ятаю.
— Оце так! А берете на себе вину… Гаразд, кажіть, що знаєте. З чого почалося?
Ожив Павло:
— З чого почалося? З листа… анонімки. Хтось написав мені, попередив, що моя дружина завела коханця.
— І ви тому повірили?
— Спочатку ні. Та прийшов додому — чую жінка дзвонить комусь по телефону й весь час його називає котиком. Ну, я сказав їй про листа… І ми засперечалися. Наталя, звичайно, ні в чому не зізналася, але я вже спокою не мав. І не пускав її до кравчихи. Вона спалахнула, почала збиратися. А в мене теж ніби чорт уліз. Кричу я їй: «Лише через мій труп!»
— А поспішили перейти через труп дружини? — закинув майор.
— Не знаю… відштовхнув її, побачив, що впала… А сам кинувся надвір — навіть без шляпи, без плаща, як був, бо вже не пам'ятався. А потім і поготів.
— Не пам'яталися? Чому?
— Бо напився.
— Ну, а потім, у п'яному вигляді, що ви наробили?
— Якби я міг згадати, зрозуміти!
— Подумайте.
— Думав… Весь час тільки те й роблю, що думаю.
— І надумали одне — взяти вину на себе?
— Так…
— Цікава ситуація.
Майор знову запалив цигарку.
Павло несподівано повільно підвівся, підняв свої долоні й виразно сказав:
— Оцими ось руками…
— Що?
— Задушив її.
— Руками, за шию?
— За шию, аякже? Інакше хіба можна когось задушити?
— І все це пам'ятаєте?
— Ні, не пам'ятаю…
Павло замовк: бачив, майор скривився, наче в нього розболівся зуб — тому часто й палить.
«Чи цей дивак при своєму розумі? — подумалося тим часом майорові. — Сам бере на себе таке звинувачення».
І скрикнув:
— Та ви знаєте, що вас за це можуть розстріляти?
— Знаю, — глухо відповів Павло.
Майор зітхнув. Ну що ж, бесіда закінчена. Він уже прицілився: зорієнтувався у поведінці й характері затриманого. Можна почати допит. Хіба має значення, що той дивак зізнався у злочині? Коли він не задушив, як твердить, свою жінку, а застрілив її із нагана, що підтверджено експертизою! Відбитки пальців на нагані — беззаперечний доказ, запідозрюваний, значить, мав зброю в руках. От із чого треба починати.
Підійшов
