Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко
— Не можу… Не знаю…
— А коли подумати?
Павло не відповів. Але цього разу майор не дав йому поміркувати. Взяв наган, відніс у сейф і, повертаючись, поквапив:
— Дуже довго я би вже не думав.
— А що мені спішити — я своє сказав. Інше розгадуйте самі.
— Розгадаємо, але було б скоріше, якби ви допомогли.
— Значить, вірите мені, що я невинний? Вірите?
— Щоб вірити, треба й перевірити…
— Добре, тоді хоч в одне повірте — що я не стріляв.
— Про це й мова, Мушнику.
— Але ви хоч хочете повірити, що я вам кажу правду?
— Ми хочемо одного — щоб не постраждала невинна людина, щоб був покараний убивця.
У Павла несподівано вихопилося:
— Я б його не пожалів, хоч би він був мені й рідним братом!
Майор примружив очі:
— Не любите брата?
— Хіба ж таке буває, аби брат брата любив?
— Все буває на білому світі.
Погодився Павло:
— Світ широкий, але нам з Геннадієм і під одною стріхою поки що не тісно. Правда, тепер він живе в гуртожитку, там гризе науку й сухарі, але не я його виганяв — з Наталею вони не поладили…
— До речі, тут була ваша мати, Олімпіада Романівна.
— Мати? Коли встигла?
— Вона заходила ще вчора, шукала вас…
— Звідки ж вона знала?
— Геннадій повідомив.
Значить, Геннадій бачив Наталю убитою. Адже в неділю рано-вранці вже віз у місто матір… І вони подумали на нього, Павла… Чи, може, тільки мати, а брат подумати не міг, бо він… Невже Генка? Тільки такий шибеник міг десь дістати кулю! Павло закрив долонями очі.
А майор продовжив:
— На брата свого думаєте, Геннадія?..
Хотів заперечити Павло, закричати — ні, рідного брата він не може вважати за вбивцю. Не закричав. І не заперечив. Але думка таки бунтувала: що добиваються від нього?! Треба йому взяти себе в руки й давати показання обачно, обережно, думаючи над кожним своїм словом. Щоб нічого зайвого не вимовив. Гадати не стане. Насупився:
— Скажіть, довго ще чекати суду?
— Кому?
— Таж мені…
— Хочеться вам бути засудженому?
— Нащо зволікати, коли винний, у всьому зізнався?
— Та якби у всьому…
Павло невідомо чому посміливішав:
— Чого ж не у всьому? Сказав вам те ж саме, що й Вікторові.
Нове назване ім'я майора зацікавило — сів знову.
— Віктор, котрого згадали, хто такий?
— Наче самі не знаєте!
— Усіх ваших приятелів не можемо знати.
— Він зовсім не мій приятель.
— Чий же тоді?
— Ваш.
— Мій? — дуже здивувався майор Ковальчук. — Кажете, мій?
— Я кажу про вашого Погоріляка.
— Чому ж називаєте його на ім'я? Знайомі з ним? Відколи?
— З університету: три роки ми у Львові вчилися з ним разом.
— На одному факультеті?
— Ні… Я ж — інженер-економіст.
— Значить, разом жили… в гуртожитку або на квартирі?
— Разом одну дівчину любили! — випалив Павло.
— Як же її звали, коли не секрет.
— Любили ми ту ж саму Наталю…
Щось ніби підступило майору до горла, і не міг дихнути. Як… як?.. Кашлянув і трохи не скрикнув:
— Ви свідомі того, що говорите?!
— Чом би не був свідомий!
Майор почав долонею витирати шию.
— Гаразд, але ж вона вибрала вас.
— Він все одно її домагався.
— А Наталя — що?
Не відповів Павло на запитання, ніби його й не чув. Ні з того, ні з сього раптом захихикав, плеснув себе по лобі.
— Ось дурень!
Подивився на свої долоні, розчепірив пальці й раптом хитнув головою:
— Ні!
— Як вас зрозуміти? — запитав майор.
— Руки мої чисті — крові на них нема!
— Кров і змити можна.
— Я не змивав… На моїх руках не було й немає ніякої крові, бо я нікого не вбивав!
— А ваше зізнання?
— Що — зізнання? — на губах Павла майор помітив посміх. — Я зізнавався тільки в тому, що вам було потрібно.
Аж розхвилювався майор Ковальчук — ось тобі й дивак! Чи лиш йому здалося, що Мушник так просто у всьому зізнався?
— Але проти вас ми маємо і докази. Гадаєте, лиш так вас затримали?
— Ті докази ваші — не мої. І я їх не приймаю. Я навіть їм не вірю. Може, й сама Наталя жива!
— Чому ж тоді так нервуєтеся, соваєтеся?
— Стілець… хиткий…
— І це правда — не дуже зручний — погодився майор і пояснив: — Ще не бачив на ньому такого затриманого, аби не крутився, а то й у всякий спосіб викручувався.
Ніби вкололо щось Павла, підскочив зі стільця:
— Звідки я або мій брат, якого теж, як чую, берете під сумнів, могли мати до нагана кулю? А Віктор мав! Він і вбив Наталю.
Майор подивився і відповів із усміхом:
— Спитаю його…
— Спитайте, хай скаже!
Майор посерйознішав:
— Те, що Віктор міг мати набої, ваш єдиний доказ?
— Не тільки… Я ж вам говорив, що ненавидить він мене.
— Здається мені — більше ви ненавидите його.
Замовк Павло, і майор продовжив:
— І, звичайно, дуже воно хочеться побачити злочинцем суперника.
Відчув Павло — вже змучився, зовсім не те говорить, що потрібно. Тяжко зітхнув:
— Що ж, більше нічого мене не питайте.
Майор забарабанив пальцями об стіл — дивна ситуація. Хоч не вірив, що Віктор причетний до вбивства на Підвальній, все-таки розсердився в душі на свого молодого співпрацівника — чому ж не сказав… І не відмовився від слідства? Що було би, якби Мушник раптом звинуватив його на суді? Піднявся й заявив, що саме слідчий міліції, котрий вів цю справу — убив його дружину, знищив його родинне життя! То ж був би грім серед ясного дня! Тоді сам Верховний суд втрутився б у справу, республіканська прокуратура… Хіба можна з таким жартувати? Це щасливий випадок, що Мушник несподівано відкрив усе тепер… Та й поспішив лейтенант, як видно, його арештувати. По даних експертизи треба було взяти в Мушника пояснення… В усякому разі тут складніша справа, як йому гадалося.
Поглянув на Мушника:
— Може, у вас є якесь прохання?
— Прохання є: відпустіть на похорон.
— Відпустимо. Вияснимо коли — і відпустимо.
Подзвонив черговому. Павла відвели.
Геннадію здалося, що хтось його кличе. Рвучко оглянувся — нікого. Що таке? Можливо, якийсь приятель вирішив над ним пожартувати? Окликнув — і сховався, вичікує? То нехай чекає — він більше не оглянеться. Але ніхто вже його не кликав. І дуже самотнім почувся Геннадій. З
