Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко
Вирішив нагадати дівчині про себе: нервово постукав, поторгав за ручку — і застогнав, бо запоров пальця. Тоді шарпнув двері з усієї сили, штовхнув їх від себе і майже не впав — розкрилися навстіж.
Фаїна відступилася з дороги. Вона тяжко дихала, бо не минало хвилювання, та ще й перелякалася.
А він був задоволений, навіть сам до себе усміхався — таки переміг! Думав: приревнувала його до Вероніки, а хіба то для нього погано? Ревність любов підсилює. А в тому, що Фаїна його любить, він не сумнівається. Тому й не витримала от, хоч як хотіла показати свій характерець! Слабка… Вероніка б не відступила до кінця. Те яблучко, може, і залишитися десь на недосяжній для нього верхівці. Поки не натрапить хтось спритніший — і не втре йому, Геннадієві, носа. Невже його волі даються тільки ті, котрі самі прагнуть, щоб їх обдурити й трохи не нахваляються дівочою слабістю, довірливістю?
У кімнаті — тільки оком кинув, побачив — гарно прибрано. На телевізорі в кутку — букетик айстр. Здалося, Фаїна лише прикидалася, що вона не хоче його знати, сама таки чекала, що прийде. Глянув і на неї — стоїть у лискучому, якомусь прохолодному халаті, щоб руці, доторкнувшись до нього, захотілося відразу пошукати живого тепла.
За звичкою, простерся на дивані, підклав руки під голову — чекав, поки Фаїна підійде до нього і присяде поряд, аби він міг її обняти, наблизити до себе. Не поспішала підходити. Скоса поглядаючи за нею, бачив Геннадій, як повільно пройшла по кімнаті, стала до вікна, відкинула фіранку й задивилася на тихеньку вулицю.
Нетерпілося йому і самому стати до вікна, легенько обняти Фаїну за плечі, ніжно щось сказати. Пояснити, що його брутальність тільки вдавана… А стримався — нехай! Посердиться трохи — лагідніша, добріша буде потім. Коли все забуде… Ну, а поки що йому, Геннадію, треба відпочити, сховатися від дійсності. Якби можна, забрав би Фаїну й поїхав десь далеко-далеко. Аби нікого не бачити — ні матері з непривітним вітчимом, ані Вероніки з неприступною, строгою родиною, ні Павла, що раптом сів за грати. Аби довго нічого не знати, що тут діється. Бо щось змінити, спрямувати події до кращого він не може й від того карається.
Розмірковував: треба й Фаїні розказати. Про заарештованого брата, Наталину смерть. Це ж тоді їх — Геннадія й Фаїну — Наталя вигнала з квартири. Згадав, як Фаїна — ніколи не думав, що вона це може — почала Наталі вичитувати: нечемна, некультурна!.. Молодець, Фаїна.
Повернувся лицем до вікна — що вона там дивиться? А дівчина відчула, напевне, що Геннадій поглянув на неї — зміряла його поглядом, виставила з-за шафи чемодан:
— Твої речі — ось!
— Може, трохи ще нехай побудуть?
— Не хочу — забирай!
— І не послухаєш мене?
— Наслухалася!
— Не сердься, Фаїно. У мене біда, і я хочу тобі розказати.
— Піди розкажи їй!
Хоч добре знав Геннадій, на кого це Фаїна натякає, а запитав:
— Кому?
— Отій шапочці…
— То ж Наталина сестра. Ми були у брата. О, якби ти знала, який я нещасний!
— Дуже?
— Нащо смієшся, Фаїно? Нічого ж не знаєш.
— Що з тобою раптом приключилося? Не захотіла вона тебе, втекла від тебе, так?
Більше лежати на дивані Геннадій не міг, рвучко встав і потягнувся до неї руками. Вона позадкувала, показуючи тим, який бридкий для неї його доторк.
Тяжко зітхнув Геннадій:
— Чому не розумієш мене, Фаїно? Га?
— А ти — мене?
— Тебе я розумію… Може, мені й потрібно було бачитися з тобою.
— Так уже й притисло!
Знову сів і сумно, повільно сповістив:
— Того ж вечора, Фаїно, Наталю убили.
Жахнулася:
— Де?!
— Вдома, на квартирі.
— Не жартуй, Геннадію.
— Правду кажу — вбили.
— Та хто?!
— Павла заарештували, а я… — зітхнув, — а я — сам не свій…
— Що загрожує тобі?
— Не знаю…
— А може, ти брешеш?
— Не до брехні мені тепер, Фаїно.
— То кажи всю правду.
— Кажу, а ти не віриш. Як і Вероніка, Наталина сестра — твоя «червона шапочка»: вона запідозрює і звинувачує мене. Тому я і вийшов за нею аж на вулицю — ніяк не міг її переконати, що не вбивав Наталю…
Зненацька це зійшло йому на думку. Брехав і сам своїй вигадці вірив, неначе так було — Віка звинуватила його у важкому злочині. Тому, казав Фаїні, він такий нещасний, що не вистачає лише її сліз.
Бачив — вона провела пальцями під очима і почала слухати з більшою довірою. Додав:
— А ти так несподівано… Хіба я міг одразу тобі пояснити?
— Не знала ж…
— Тепер знай.
— Пробач.
Знову потягнувся до неї Геннадій, і вона прихилилася. Повірила, бо таким ніколи його ще не бачила: знервований, утомлений. Зраділа: а все-таки у важку хвилину звернувся до неї, ні до кого іншого, — має її за рідну, найближчу людину! Тому вона готова на все, щоб його захистити. Але, уявивши убиту Наталю, ледве-ледве шепнула:
— За що?
— Комусь, певно, стала поперек дороги.
— Може, саме тій, що звинувачує тебе? — підвищила голос.
Не зрозумів ніби Геннадій:
— Кому?
— Таж її сестрі…
Згадав, що він наговорив на Віку, і змовчав. А Фаїна зразу подумала на себе:
— Добре, що у мене ні сестри, ні брата — одна я. Спокійніше…
— І я тепер один, але не маю спокою, Фаїно.
Нагадала:
— Ти казав, що брат заарештований.
— Брат заарештований, але він не вбивав.
Зрозуміла це по-своєму Фаїна:
— Думаєш, піде вона і скаже?
— Віка? — глянув з острахом Геннадій і похилив голову.
Не виходила Фаїні з голови Вероніка. І знову докорила:
— Не міг ти триматися від неї подалі?
— Та я з нею нічого не мав!
— Чому ж тоді до тебе прискіпується?
— Бо у біді кожен винного шукає.
— А ти що шукаєш?
— Одного спокою шукаю, забуття…
Погодилась:
— Ти перевтомився.
Лишився задоволений Геннадій — ось воно й на добре виходить із Фаїною. Щось трохи і вигадав, зате між ними настав мир.
Знову розлігся на дивані. Узяв її за руку. Обійняв потім дівчину і вустами шукав її очі, знаючи, що то їй подобається. Та тільки встиг торкнутися губами до він, як хтось подзвонив. Враз сахнулася Фаїна, прислухалася, допитливо поводила очима на Геннадія — мовляв, хто б це був? Батьки на чергуванні та й у них свої ключі від хати? За дзвінком постукали — настирливо, владно.
Фаїна підвелася, пішла до дверей. Геннадій став посеред кімнати. Серце чомусь забилося збуджено, ніби віщувало йому щось недобре.
Фаїна
