Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко

— Хто там?

Що відповіли з-за дверей — Геннадій не почув. Подумав — може, телеграма… або комусь із сусідів треба викликати медичну допомогу — й не мають телефону. Чекав — Фаїна зараз повернеться і скаже: усе гаразд, Геннадію… Але замість неї увійшов незнайомий, щось братових років, чоловік.

Геннадій розгублено закліпав очима, дивлячись то на дівчину, то на непроханого гостя. А той запитав:

— Ви — Геннадій Мушник?

— Так, я…

— З міліції. У справі вашого брата, — офіційним тоном пояснив незнайомий.

Не знав того Геннадій, а лейтенант Погоріляк не вдався до подробиць і не сказав, як його шукав, і хлопці з гуртожитку дали йому Фаїнину адресу. Власне, подумав лейтенант, Геннадію на друзів нарікати нічого. Довго чекав його у кімнаті. Вже втратив надію, гадав, що він так раптом зник із кладовища, бо кудись утік. А тут заглянула до хлопців біла дівчина. Звернувся до неї, а вона ревниво: Геннадій, певно, у Фаїни, він же там і днює, і ночує, не вилазячи… Хлопцям залишилося сказати, де живе Фаїна.

Дивився тепер Віктор на Геннадія і впізнавав у ньому Павла. Відзначив, що зовні не такі вже й схожі. Але налякався так само, як Павло. Нервовий чи знервований? Глянув на Фаїну й легенько усміхнувся — а дівчина нічого собі, античного профілю… Не чекаючи, поки запросять сісти, виставив на середину кімнати стілець. Чемодан Геннадія, що йому заважав, відставив убік.

Несподіваний візит слідчого з міліції, нараз навів Мушника-молодшого на недобру думку. Та з робленим спокоєм сказав:

— Слухаю вас.

— Навпаки, я хочу послухати вас, — відповів не менш спокійно слідчий.

— Хіба я щось знаю?

— Щось, може, і знаєте.

Геннадій оглянувся: неприємно себе почував. Якби, подумав, хоч Фаїна вийшла, лишила їх удвох, бо ж, як не крутитиме, доведеться дещо сказати й таке, що Фаїні непотрібно знати. Але вона аж рота відкрила — заслухалася.

— З братовою жінкою коли бачилися наостанок?

Перепитав Геннадій:

— Наостанок?

— Так, в останній раз, коли її бачили?

— Напередодні, по обіді, — не так перед слідчим, як перед Фаїною хотів бути правдивим Геннадій, бо інакше зразу його запідозрила б.

— О котрій годині? — продовжував питати лейтенант.

— Не пам'ятаю — десь о третій… — глянув на Фаїну, шукаючи у неї підтвердження.

— Яка вона тоді була, Наталя? Сумна чи весела?

— Якою могла бути? Як звичайно, як завжди… Сердита!

— На кого?

— Ну, я зайшов до брата з дівчатами. З Фаїною от… А Наталя, як на те, приїхала з відрядження, застала нас у хаті.

— І що, приревнувала?

— Кого, мене? Вона мене просто ненавиділа!

— А ви її?

— За що б її любив?

Кров відразу прилила Віктору до обличчя. Повторив у думці: «За що б її любив?» Виходить, він Віктор, міг любити дуже невибагливо — вибрати собі дівчину, в якій оцей «патлатий інтелект» не бачить нічого, ніяких достойностей!

— Така була погана?

— Я їй не суддя, — невесело відповів Геннадій.

— Не суддя, це правда, але щось, напевне, в ній було, що вам… ну не дуже подобалося?

— Багато чого навіть…

— Конкретніше скажете?

— Скажу. Нещирість, награність.

— Невже вона не була відвертою?

— Ніколи!

— З вами чи взагалі?

— Ні зі мною, ні з братом Павлом. Обманювала брата.

— А ви про це знали?

— Здогадувався.

— Тоді… — Віктор вийняв із кишені перегнутий аркушик: — Не ви йому оце написали?

Перечитавши анонімку, Геннадій заперечливо похитав головою:

— Нащо б я писав? Я міг і так сказати…

— Але ж не сказали.

— Не сказав, бо він би не повірив.

— Так любив Наталю?

— Авжеж любив.

Це засмутило Віктора. Спитав тільки по добрій хвилині:

— А хто би міг послати Павлові анонімку, скажімо, з його друзів?

— Павло жив своїм життям.

— А ви своїм?

— Безперечно.

— Часто навідували брата, приходили в гості?

— Не дуже.

— А все ж…

— Здебільшого, як не було Наталі.

— А в суботу знали, що вона приїде?

— Затрималися трохи, загуляли… Знайшли пляшку шампанського у брата, увімкнули музику…

— Хто ще був із вами?

— Я вже вам казав. Фаїна ось! А ще — її подруга… Правда, вона невдовзі пішла, і Наталя її не застала.

— Іншого місця для гуляння собі не знайшли?

— Не знайшов.

— А тут хіба не можна було?

— Тоді, в суботу, ні.

Повернувся Віктор до Фаїни:

— Підтверджуєте?

Фаїна замість відповіді, мовчки закивала головою. Лейтенант поглянув знову на Геннадія:

— І добре там було? Ніхто не заважав?

— Поки не з'явилася вона.

— Наталя? — глянув на дівчину.

Знову ствердно кивнула Фаїна. Лейтенант продовжив питати її:

— Куди ж ви пішли потім?

— У кіно… На «Любов земную…»

— А після кіно?

— Спочатку в місто, у кафе, а далі пішли в парк. Лавиця одна там у нас є…

— Сховалися н нікого не бачили?

— Звичайно, навіщо нам? — озвався Геннадій.

— А вас хтось чи бачив?

— Хтось, можливо, й бачив.

— І довго пробули на тій своїй лавиці?

— Може, й довго, а може, і мало. Знаєте, яке то… — Геннадій відчув, що вибрався з незручності.

— Пригадайте — до якої години ще були там, у парку?

— Це має якесь значення?

— Раз питаю — має.

Допитливо зиркнула Фаїна на Геннадія, сказала:

— Я пам'ятаю, глянула на свого годинника вже перед дверима. Боялася, що батьки сваритимуть, куди так довго ходжу — і глянула, чи не пізній час. Було по десятій.

— З парку поверталися з Геннадієм разом?

— Провів мене, чого б не провів?

Замислився Віктор, щось поміркував і аж потім знову звернувся до Геннадія:

— Значить, від того часу, як Наталя вас випровадила, приблизно від третьої до після десятої ви були у місті?

— Безперечно.

Що ж, вирішив Віктор, треба буде спитати й сусідів. Може, якась цікава молодиця вже давно слідкує за цією парою, відомо їй про кожний їхній крок… А в душі хотілося, аби все було так, як йому розповіли Фаїна і Геннадій, ця молода студентська пара, життя в котрої, звичайно, тільки починається. Бажав їм добра. І кинув оком по кімнаті: затишно в ній, гарно. Чемодан лише не гармонує з новенькими меблями. Старий якийсь, обшарпаний — в таких хіба що носять до прання білизну. Усміхнувся, кивнув на валізу:

— «Студентське життя»?

Йому не відповіли. Піднявся, попередив:

— Ви мені ще потрібні, Геннадію.

— Навіщо? Все вже розказав.

— Розказали, правда, тепер ще й покажете. Трохи прогуляємося містом, зайдемо в парк — до вашої лавиці. А втім, ви, Фаїно, збирайтеся теж. І ви мені покажете ту лавицю. Зразу після Геннадія. А доти вас залишимо біля входу в парк…

— Як хочете, — кинув через плече Геннадій, але сердито, смикнув за ручку