Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко

Узяв Віку за голову, заглянув у вічі.

— Може, тоді Павло?

— Чого ж, Павло міг приревнувати. Якщо вона справді… крутила світом.

— Я з цього дурний! Я нічого не можу збагнути!

— А я вже й не хочу про це міркувати.

— Як?

— А так… Є слідчі, є суд — вони й розберуться.

— Думаєш, їм треба передати і цього листа?

— Нічого я не думаю. Вже голова мені баламутиться.

— Чи нас не викликатимуть, не питатимуть?

— Нехай. Сумління в мене чисте. Наталин лист написаний мені, та я його ніколи не бачила. Стривай: якщо, судячи з адреси, лист був посланий у Крим, то як же він опинився тут?

— Може, на когось думаєш?

— Хіба я би тобі не сказала? У санаторії зі мною не було ні рідних, ні близьких, щоб хтось із них перехопив листа. Загадка — та й готово!

Геннадій трохи відступився, стис у руці пояс:

— Ну, а іншим разом вона щось подібне тобі чи писала?

— Ніколи! Ніколи! — ч пристрасно заперечила і це Вероніка.

Геннадій замислився: і все-таки лист може щось сказати! Лист для того, щоб слідчий вхопився за нього, як за ниточку, і розплутав цю хитру загадку! Краще було, правда, нічого не чіпати. Хай би конверт лишився на подушці, а тоді потрапив куди треба — сам. Але він, Геннадій, як прочитав листа, нараз подумав на Павла, й хотів його якось врятувати, відвернути від нього підозру… Справді, чим же Павло захиститься, коли він невинний? Може, треба допомогти братові? Та як? Чого доброго, ще й сам потрапиш у халепу: вже бо давно він, і ніхто інший, ворогував з Наталею!

Тоді, в суботу, згадував Геннадій, вони розійшлися, як люті вороги. Наталя, лаяла його, чимось йому навіть погрожувала, потім просто виштовхала з хати. Певно, було чути на весь дім, не тільки сусідам, які за стіною, що їм і бог велів усе чути! Ще й стукали весь час у стіну, і казав дівчатам, з якими зайшов, аби трохи притишили музику. А, як на те, приїхала Наталя…

Не знав, що робити, який вихід із того становища, в котре потрапили всі разом — Павло, він, Геннадій, і навіть Вероніка… Був ще хтось невідомий, котрий пильно слідкував за ними, спостерігав, як кожне із них виплутується, щоб самому лишитися чистому, а їх утопити. Із тим невідомим треба тепер боротися разом — усім трьом.

Легенько обняв дівчину за плечі. Цим хотів показати, що не гнівається більше на неї, Вероніку. Роздумував — щоб їй таке ніжне і лагідне сказати, аби й вона не сердилась на нього. Бо з багатьох дівчат, що їх знає, з котрими міг би подружити, Вероніка все-таки найкраща!

— Пробач мені, Віко… Неначе хто розум від мене відібрав. Я й себе самого звинувачував. Забудемо про те.

— Не розумію тільки — в чому ти звинувачував себе?

— Так… Наробив дурниць. Хоча б із тим листом: треба було мені його брати?

— Не вигадуй, Гено, візьми себе в руки, заспокойся. А я мушу йти. Вдома ж у нас нічого не знають.

— Проведу тебе.

— Не треба. Я хочу побути одна — подумати, як батькам сказати.

— Тоді давай зустрінемося завтра.

— Ти хочеш зустрітися?

— Аякже, тепер нам за наші зв'язки уже ніхто не буде докоряти — Наталі нема.

Вероніка поглянула з докором:

— Ой, Геннадію!

— Мовчу.

— Те, що сталося, багато що змінило. І найперше нас самих. Відкрилися одне одному глибше і бачимо, що й ти вже не той, і я також інша.

— Невже хочеш сказати, що всьому кінець?

— А ти думав, що кінця не буде?

— Але ж я прошу в тебе пробачення. Хочеш — навіть навколішки стану? Вероніко!

Сахнулася, відскочила від нього:

— Не блазнюй!

А тоді зближче, лагідніше:

— Справді, Гено, не блазнюй…

— Я все-таки тебе проведу. Трохи…

І вийшли на вулицю.

Побачила зразу Вероніка дівчину, певно, одних із нею років, з парасолькою в руках. Дивно було, чому так несподівано крутнулася саме перед ними — чи не слідкувала за нею і Геннадієм? Запитливо глянула на хлопця. І він зупинився.

— Що тобі, Фаїно?

— Нічого, просто так… Хотіла подивитися на тебе. — Дівчина заговорила їдко. І до Вероніки озвалася презирливо: — Знайшла добро! Ну, ну…

Рвучко повернулася й пішла — мовляв, вона більше не дурна, вже порозумнішала. Вероніка ж — наївне дівча, то хай залишається, доки не побачить на власному досвіді — що за фрукт Геннадій.

Віка почервоніла: ні, не помилилася, коли дала знати Геннадієві, що все між ними кінчено! Завжди підсвідомо себе застерігала: не дуже йому вір! Чи не про Фаїну й хотіла попередити небіжка Наталя? А він, знаючи про те, вдерся до неї п'яний…

Від жаху, що зненацька оволодів нею, не могла і скрикнути. Помалу, крок за кроком, почала відступати від Геннадія, а зразу й від Фаїни, що далеко таки не пішла, зупинилася…

— Віко, Вероніко!

Кинулась навтіки. Що з ним говорити? Не хоче його бачити, ні сьогодні, ні завтра! Ніколи! Нехай зостається з отою Фаїною, котра вислідила їх, дочекалася, що Геннадій вийшов сперед неї і вже не мав де дітися. «Що тобі, Фаїно?» Чи це теж у стилі двадцятого століття — вік джентельменства проминув? Або сказати прямо: звик Геннадій міняти дівчат, як оті шкарпетки, тому зневажає.

Не могла змиритися — невже більш ніколи не буде на світі великої любові? Чи буде — й до неї, Віки, не прийде? Вона хоче думати, що любов вічна й нездоланна, як саме життя! Але невже тоді за любов треба платити смертю, як оце Наталя? Павла вона, може, й не любила — принаймні так написано в листі… А до кого ж тоді поривалася? Хто став отим принцем на білому коні, що прискакав до неї, Наталі? За любов до котрого вона прийняла смерть? Чи хоч раз постане їй, Вероніці, перед очі той, кого так любила Наталя, і хто її любив?! Велика любов. Велика трагедія… А в нього, Геннадія, все якесь дрібне, дешеве, одноденне. Схильна була перед цим подумати, що то він у п'яній нестямі помстився Наталі. Але ні, в таких людей, напевне, і злоба дрібна.

Нарешті, тяжко дихаючи, вона зупинилася біля дверей своєї квартири. Чомусь ніяк не могла знайти в сумочці ключа, щоб їх відімкнути, і нетерпляче подзвонила. Аж тепер подумала — яке ж слово скаже вона матері? Як повідомить їй про горе, що спіткало всю їхню родину? Забула й про те,